Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Значна частина колишніх виборців КПУ та Прогресивної соціалістичної партії України перейшли до Партії регіонів, а підтримка КПУ скоротилася від 20% у 2002 році до 3% на виборах 2006 року і лише в 2012 році знову зросла до 12% за рахунок Партії регіонів. Від двох третин до трьох четвертих виборців Партії регіонів дотримувалися соціалістичної та комуністичної орієнтації [812] Іван Соколовський. ‘Електоральні прихильності громадян України та їх зв’язок із соціально-структурними характеристиками під час президентських виборів 2004 року’, Політичний портрет , № 33 (2005): 79–84. . Партія замінила КПУ в ролі домінуючої регіональної політичної сили, а комуністи поступово кооптувалися з нею, приєднуючись до парламентських коаліцій у 2006–2007 і 2010–2012 роках. У 1990-х роках КПУ та місцеві ділові еліти тісно співпрацювали, коли «донецькі бізнесмени діяли в тіні комуністичної партії», а після створення партії регіонів «у 2002 році донецький бізнес повністю вийшов із тіні КПУ» [813] Ararat L. Osipian and Alexandr L. Osipian. ‘Why Donbass Votes for Yanukovych: Confronting the Ukrainian Orange Revolution’, Demokratizatsiya , vol. 14, no. 4 (Fall 2006): 502. . Партія регіонів і Янукович залишалися лояльними до Кучми, поки той перебував при владі, ставши незалежною політичною силою в 2005 році, а відтак підписали угоди про співпрацю з путінською партією «Єдина Росія» та російськими націоналістичними партіями в Криму.

В «ідеологічному» арсеналі євразійських авторитарних лідерів Януковича та Путіна стабільність втілювала дисципліну і здатність забезпечувати виконання завдань. Посол України в Білорусі Віктор Тихонов, один із очільників Партії регіонів, високо оцінив авторитарний режим у Білорусі за гарантію «стабільності». Партія регіонів зневажала «хаос» і називала президентство Ющенка «помаранчевим беззаконням» [814] Anna Fournier, Forging Rights in a Flew Democracy: Ukrainian Students Between Freedom and Justice (Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2012): 97, 114–15, 118, 121. . Донецькі виборці у своїй більшості шанують міцну структуру влади з чітко визначеною ієрархією та владним «керівником» («босом») і «хазяїном» [815] Ціммер (Zimmer. ‘Comparative Failure of Machine Politics, Administrative Resources and Fraud’) зазначає, що в Донецьку відчували захоплення «міцним господарем». . Янукович непохитно вірив, що стабільність — це ключовий елемент «демократії».

Позаяк Партія регіонів була авторитарною політичною силою, її з’їзди виглядали як «партійні збори радянських часів», що відбувалися «за кращими канонами з’їздів КПРС» [816] Сергій Лещенко, Тетяна Ніколаєнко та Мустафа Найєм. ‘Машина часу Віктора Януковича — назад у «совок»’, Українська правда , 25 квітня 2010. . У парламенті Партія регіонів та КПУ були дуже дисциплінованими та одностайними під час голосування, а Янукович «поводився як партійний бос радянської доби» [817] Stefan Wagstyl and Roman Olearchyk. ‘Their Ukraine’, Financial Times , 15 June 2007. . Коли Партія регіонів перебувала при владі у 2006–2007 та 2010–2014 роках, вона підкуповувала, шантажувала або змушувала депутатів опозиції дезертирувати до складу урядової коаліції. «Чорна книга», знайдена у штаб-квартирі Партії регіонів під час пожежі 18 лютого 2014 року, показала, що вона витратила $2 млрд. на підкуп депутатів, урядовців та інших державних чиновників [818] Сергей Лещенко, Антон Марчук и Севгиль Мусаева-Боровик. ‘Рукописи не горят: Черная бухгалтерия Партии регионов. Фамилии, даты, суммы’, Українська правда , 31 мая 2016. . За словами тодішнього депутата від блоку «Наша Україна — Народна самооборона» Юрія Гримчака, членам парламенту пропонували хабарів на суму $6 млн., щоб вони перейшли на бік Януковича. «Чорна книга» кидає світло на масштабну програму корумпування держави та її посадових осіб, що розпочалася напередодні виборів 2010 року, і свідчить про те, що Янукович прийшов до влади незаконно завдяки хабарництву.

Виборча програма Партії регіонів 2006 року визначила першочерговими завданнями досягнення «стабільності, добробуту й перспектив розвитку», а прем’єр-міністр Янукович пообіцяв навести в країні «лад». Того ж року, заочно відповідаючи на критику з боку президента Ющенка, він заявив: «І ми будемо все робити, щоб так і відбувалося, і наводитимемо лад у державі. [...] Узурпація? Хай буде узурпація. Якщо вона йтиме на користь державі і людям — хай називають так. [...] Стримувати нас можна. Але чи це піде на користь? Я б цього не радив ні політикам, на президентові». У 2010 році він ще раз задекларував вірність своєму кредо: «Демократія — це в першу чергу порядок» [819] ‘Янукович не радить Ющенку стримувати його’, УНІАН , 1 грудня 2006. . Янукович мав таку ж, як і Путін, антипатію до суспільно-політичних процесів, якими не можна керувати «згори»; перший побачив «анархію» в Україні після Помаранчевої революції, другий називав ситуацію в Росії 1990-х років «хаосом». Вирішенням проблеми, на думку обох лідерів, була керована демократія та авторитарний «порядок», який забезпечив би «стабільність». Виборчі кампанії Януковича зосереджувалися на обіцянках стабільності та досягненні мети за допомогою дисципліни [820] Fournier, Forging Rights in a New Democracy : 118. . Цей дискурс залишається ключовим у пропаганді на окупованому Донбасі, де російські маріонетки стверджують, що борються за те, щоб не було олігархів і «щоб ми мали стабільність» [821] Joshua Yaffa. ‘The Search for Petr Khokhlov’, The New York Times , 7 January 2015. .