Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Становище повсталих стало критичним після того, як коронним жовнірам вдалося непоміченими прокрастися до їхнього табору та підірвати наявні запаси пороху. Аби їх поновити, а також привести із Запорозької Січі свіжі сили, Павлюк, Скидан та інша старшина вирвались із Кумейківського табору й попрямували до Чигирина, де знаходилися найближчі селітряні варниці. На чолі повсталих став отаман Дмитро Гуня. Саме йому вдалося належним чином мобілізувати пошарпані в бою козацькі полки й організовано вивести їх з-під Канева. Щоправда, відірватися від переслідувань коронних військ подалі Гуні все ж не поталанило. Підійшовши до містечка Боровиця (неподалік Чигирина), військо повстанців об’єдналось із загоном Павлюка, але рух далі було перекрито коронною армією. Жовніри поспіхом обладнали шанці й розпочали артилерійський обстріл супротивника.

Коли сподівання на об’єднання із задніпрянами розвіялись, лідери повсталих пішли на запропоновані Потоцьким переговори. На вимогу польного гетьмана Павлюка було скинуто з гетьманства й разом із полковниками Василем Томиленком, Григорієм Лихим та ще кількома старшинами передано в його руки. Приборкання «козацького свавілля» супроводжувалося показовими стратами їхніх організаторів чи просто тих, хто виявився на той момент «крайнім» — тим, на кого можна було звалити провину та вилити гнів. Адже Потоцький був переконаний, що показова «кара над кількома — страх для всіх». А тому наказував: «Тільки найголовніших на дорогах розставити — десяток буде прикладом для сотні, а сотня для тисячі». Найбільш резонансним стало «видовище», влаштоване польним гетьманом на початку січня 1638 р. в Києві — місті, яке він називав не інакше, як «столиця сваволі». Тут він піддав привселюдній екзекуції Богдана Кизима, його сина Кизименка та ще одного старшину — якогось Кузю. Перших двох було страчено через посадження на палю, а третьому — відтято голову.

Поки в Україні розкручувався молох репресій, скликаний на 8 травня 1638 р. до Варшави сейм ухвалив програму радикального реформування козацького устрою. Головна мета такого реформування полягала в унеможливленні на майбутнє нових спалахів козацького свавілля, а втілена вона була в так званій «Ординації Війська Запорозького». Відповідно до неї, козацький реєстр скорочувався до шести тисяч. Тих же козаків, котрі не потрапляли до реєстру, сеймова постанова перетворювала «на селянський простолюд», без будь-яких компромісних варіантів і перехідних форм. Козакам-реєстровцям дозволялось селитися лише на королівщинах у Черкаському, Корсунському та Чигиринському староствах.

Право обрання козацької старшини самими ж реєстровцями відтепер зберігалося лише на нижчому рівні й стосувалося урядів сотників і отаманів. Вищу козацьку старшину — полковників і військових осавулів — призначав особисто великий коронний гетьман. Кандидатами на ці уряди могли бути винятково шляхтичі. Без дозволу коронного гетьмана вони не могли покидати своїх полків. Уряд виборного гетьмана козацького реєстру відтепер підлягав скасуванню взагалі. Замість нього король, за рекомендацією великого коронного й польного гетьманів, із числа осіб шляхетського походження та досвідчених у військових справах призначав королівського комісара. Сеймова постанова скасовувала також і становий козацький присуд.

Драконівські заходи, ухвалені сеймом, повинні були розв’язати «козацьку проблему» радикально й «на вічні часи». Проте чи було в Речі Посполитої достатньо сил для реалізації цієї ухвалили? А з іншого боку, чи було Військо Запорозьке настільки вже пригнічене поразкою попереднього року й через те настільки безсиле, аби покірно прийняти сеймові ультиматуми? Розвиток подій вже навесні 1638 р. переконливо продемонстрував передчасність тріумфування переможців.

Власне, ще з кінця зими на Запорожжя почали юрбами стікатися нові, як їх називали коронні адміністратори «східних кресів» — «павлюки» та «кизими» з «кизимменками». Тогочасний урядовий комісар в Україні Адам Кисіль спішно мобілізував реєстровців і за їхньої допомоги спробував запобігти новому спалаху козацької активності. Проте організована Киселем атака на Запорозьку Січ успіху не дала. Й урядник був змушений роздратовано констатувати, що «за допомогою козаків важко воювати проти їхнього ж народу — як вовком орати». Підбадьорені перемогою, запорожці обрали на гетьманство Якова Острянина (Остряницю) і на початку квітня знову широко вийшли на волость. Оволодівши Чигирином і Кременчуком, повстанці рушили в напрямку Переяслава, де розташовувалася головна квартира ненависного їм лідера лояльної до короля і Речі Посполитої поміркованої течії реєстровців полковника Ілляша.