Кирилл Галушко - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

Кодацька фортеця виросла на дніпровських берегах майже блискавично — упродовж березня-липня 1635 р. було зведено її мури, а за ними розміщено залогу німецької піхоти. Не менш блискавично й запорожці сформулювали свою «відповідь» на її спорудження. Уже на початку серпня загін низовиків під проводом отамана Івана Сулими рішучою нічною атакою захопив Кодак і винищив усю її залогу. Саму ж твердиню було зруйновано, боєприпаси забрано на Січ.

Реєстровці, аби не провокувати урядові репресії, на одному з Дніпрових островів оточили прибічників Сулими. За певними джерелами, у сутичці з сулимівцями реєстровці втратили до тисячі товаришів, перш ніж їм удалось ув’язнили бунтівного отамана та його вірних старшин. Після цього на очах королівського комісара було спалено козацькі чайки, цілому ряду учасників виступу прямо на місці було «вуха обтято і на Гадяч вислано вали сипати».

Утім, швидке придушення козацького виступу ж ніяк не гарантувало королівським урядникам і коронній «кресовій» шляхті спокійного життя на Подніпров’ю. «Стоголова козацька гідра», як тоді називали козацьку спільноту державні мужі Речі Посполитої, у другій половині 20-х — 30-х рр. XVII ст. переживала часи швидкого кількісного зростання. А отже, каральні акції коронних військ, посилених шляхетськими ополченцями чи надвірними корогвами магнатів, були в змозі її приборкати лише на вельми короткий проміжок часу. Періоди реінкарнації козацької вольниці ставали щодалі частішими, а запеклість антиурядових виступів невпинно зростала.

Передані старшим над реєстровцями Василем Томиленком на березневий вальний сейм 1637 р. клопотання щодо задоволення потреб Війська Запорозького, ліквідації утисків козаків з боку місцевої шляхти, а ще краще — зрівняння їхнього статусу зі становищем «уродзоних» лицарів республіки — залишилися без відповіді. Натомість сейм ухвалив рішення про проведення ревізії козацького реєстру та виключення з козацьких лав «свавільних елементів». Проте часу на реалізацію сеймових постанов в уряду не було. Уже на початку травня запорожці на чолі з отаманом Павлом Бутом (або, як ще його називали, Павлюком) виходять із Січі й приступом здобувають Черкаси. На Запорожжя повстанці повертаються із захопленою у Черкасах артилерією, а також відповідною славою, необхідною для детонування чергового козацького збурення.

На Подніпров’ї громадяться численні загони повсталих селян і козаків-випищиків. Павлюк намагається перетягти на свій бік і реєстрове козацтво. А ще заручитися допомогою донського товариства, в лавах якого завжди було чимало вихідців з України, а також поновити союзні стосунки з кримським ханом. Щоправда, відчутних успіхів досягти не вдається. Переговори з кримськими старшинами закінчились безрезультатно. Не вельми успішними виявилися й перемовини з реєстровим козацтвом. Запідозривши старшого реєстру Василя Томиленка у співчутті до повсталих, лояльна до короля та Речі Посполитої реєстрова старшина відібрала в нього булаву й польному коронному гетьману Миколаю Потоцькому таки вдалося залучити до складу каральних військ і козаків-реєстровців.

Вирішальна битва між повсталими козаками та коронними військами й козаками-реєстровцями відбулася на початку грудня 1637 р. в околицях села Кумейки, що за сім миль від Мошен. Павлюк привів під Кумейки чимале військо. Щоправда, переважна більшість вояків була погано озброєна — «не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси і сокири». Але, як зауважував сам Потоцький, всі йшли назустріч супротивнику «дуже сміливо і сердито». Ще більше замилування цією похмурою батальною картиною висловив королівський комісар Адам Кисіль, у серці котрого поруч з незаперечною лояльністю до короля і Речі Посполитої завжди залишалися сентименти й щодо своєї «милої руської вітчизни». «Гарна та громада людей, і дух у ній сильний, — з жалем писав Кисіль, — якби се так проти ворога Святого Хреста, а не проти короля, Речі Посполитої і Вітчизни своєї, — було б за що похвалити...»

Для загального результату битви визначальну роль відіграв той факт, що під Кумейками коронним військам навальною атакою кавалерії вдалося розірвати козацький табір, що траплялося не так уже й часто, а сказати точніше — лише зрідка. Бій тривав до пізньої ночі. «Не було такої корогви, яка б, зіткнувшись із табором, вийшла звідти цілою... Дісталася там і самому гетьману польському, під котрим постріляно двох коней», — свідчив учасник того несамовитого бою з королівського табору.