Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Тим часом виникали дедалі більші сумніви щодо того, чи здатний будь-який вид керівництва цілком контролювати ситуацію.

Новий рівень політичної активності радянських громадян став очевидний під час мітингу, який відбувся лише за кілька днів до того.

Об 11-й годині ранку 25 лютого Ольга Принцева, московський біолог, підійшла до входу до парку імені Горького і побачила там великий натовп, що заповнив усю площу. Впродовж усіх вихідних демократична опозиція в Москві займалася організацією демонстрації на честь річниці Лютневої революції 1917 року. В намаганні завадити їй влада поширила чутки про плани застосування сили.

Незважаючи на це, Ольга вирішила взяти участь у демонстрації і тепер бачила поруч тисячі людей, які теж не дозволили себе залякати.

Це видовище нагадувало світлини масових демонстрацій останніх років царського режиму. На вході до парку майоріли російські триколори й виднілися транспаранти з написами «Геть Лігачова та КПРС!», «Чекайте на свій Нюрнберг». Були також прапори напрочуд великої кількості політичних партій. Ольга й не уявляла, що в Радянському Союзі вже створено стільки різних партій. Вона приєдналася до групи «Демократичної Росії» — головного демократичного опозиційного руху — й разом із нею пройшла Кримським мостом і далі, повз станцію метро «Парк культури», звідки виходили маси людей, що приєднувалися до багатолюдної демонстрації на Зубовському бульварі. Демонстранти заповнили всі десять смуг руху Садового кільця, й Ольга нарахувала не менше сімнадцяти різновидів прапорів і сотні плакатів.

Коли перед будівлею прес-центру АПН розпочався мітинг, стало очевидно, що підсвідомі сумніви щодо комунізму з подвійною силою виринули на поверхню в умовах гласності та свободи слова.

Юрій Черниченко охарактеризував комуністичне правління в Радянському Союзі як «сімдесят років війни з народом» і сказав, що більшовики почали зраджувати народ уже за два місяці після захоплення влади, розпустивши Установчі збори. Він запропонував оголосити злочином колективізацію сільського господарства та знищення селянства.

Сергій Кузнєцов, незалежний журналіст із Свердловська, сказав, що багато людей закликають до спілкування між партією та опозицією. «Але який сенс у “круглих столах” зі злочинцями?»

Організатор демонстрації Олег Рум’янцев попередив у своєму виступі, що партія готується знищити ті демократичні здобутки, які вже є в країні.

Протягом багатьох років паради та демонстрації в Радянському Союзі організовувала влада, тому цей марш спочатку здавався матеріалізацією примари далекого минулого. Величезний натовп ряснів не лише триколорами Російської імперії, а й саморобними плакатами, що віддзеркалювали нововіднайдену народну креативність: «Комуністи, не вчить нас жити!»; «Приватна власність — це свобода!»; «Ми натягнемо на ваші кийки презервативи!»

Коли демонстранти наблизилися до площі Маяковського, якась літня жінка на тротуарі почала кричати: «Сталін знав би, що з вами робити!» Проте учасники ходи, яких надихала вже сама їхня чисельність, не зважали на неї.

На площі Маяковського Ольга озирнулася назад і не побачила кінця колони — була лише суцільна ріка людей в обрамленні мегалітичних житлових будинків під куполом неба, що починало темніти. Видовище цієї людської маси переконало її в тому, що після стількох років мовчання та страху щось у країні нарешті змінилось. Їй уперше спало на думку, що в СРСР мільйони людей думають так само, як вона. Вона вже не відчувала себе самотньою, а отже, могла тепер брати участь у тих змінах, що охопили країну.

Тринадцятого березня, на другий день роботи з’їзду, пожвавилися дебати довкола питання про інститут президента СРСР.

Перший секретар Комуністичної партії Таджикистану К. Махкамов сказав, що для припинення міжетнічних конфліктів «потрібна сильна... цивілізована влада».

Іван Полозков, перший секретар Краснодарського крайкому партії, заявив: «Наша країна потребує президентської влади..., інакше сповзання суспільства в трясовину, грузькішу за трясовину застою, неуникне».

А молдавський письменник Н. Т. Дабіжа сказав: «Тепер наша черга захищати Горбачова від Горбачова. Зосередження величезної влади в руках однієї людини є небезпекою для процесу демократизації... Хто з нас може бути упевненим, що за чотири роки або дев’ять років не з’явиться людина, яка захоче створити соціалізм барачного типу?»