Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Коли делегати з’їзду 2 липня зайшли до Палацу з’їздів у Кремлі, стало очевидним, що це вже не та колишня монолітна партія. У коридорах стояли вербувальні столи різноманітних фракцій, а делегати, що розділилися на ліберальні та консервативні групи, не спілкувались і навіть не віталися між собою.

Горбачов відкрив з’їзд промовою, що тривала дві з половиною години. У ній він подав себе як реформатора, відданого соціалістичній системі.

Однак після Горбачова виступив Володимир Блудов, делегат від Магаданської області, який запропонував звільнити всіх членів Політбюро і ЦК. Його промову зустріли овацією.

Рижков, який виступив першим із членів Політбюро, був освистаний. Наступного промовця — головного ідеолога Вадима Медведєва — перервали ритмічними оплесками. Те саме могло спіткати Яковлєва, але, піднявшись на трибуну, він говорив без зупинки, що не дало делегатам змоги почати своє ритмічне плескання й тупотіння. Єдиним членом Політбюро, якому було надано теплий прийом, став Лігачов. «Всілякі імпровізації, — сказав він, — не дуже багато дали нам за п’ять років перебудови».

Нарешті було висунуто пропозицію провести оцінювання окремих членів Політбюро. Переважна більшість зали проголосувала за цю пропозицію, і головуючий оголосив перерву.

Коли засідання поновилося, у кріслі головуючого сидів Горбачов. Яковлєв, сівши біля Отто Лациса, журналіста з ліберально-комуністичними поглядами, сказав йому, що Політбюро проголосувало за те, щоб оголосити про свою відставку в разі спроби з’їзду оцінювати членів Політбюро індивідуально. «Тепер я хочу звернутися до всіх вас, — сказав Горбачов. — Якщо ви хочете розколоти партію, хочете поховати її, то ви обрали правильний спосіб. Час подумати, й подумати як слід».

Впродовж наступної години делегати думали. Лацис розумів, що Горбачов обрав блискучу тактику. Комуністи були налаштовані на єдність, і кожен, хто спонукав би до розколу, втратив би симпатії рядових членів партії. Оскільки цей конфлікт був спровокований консерваторами, то і відповідальність лежала б на них. Як генеральний секретар Горбачов контролював також власність партії. У разі розколу прихильники жорсткої лінії залишилися б зубожілим охвістям, якому протистояла б не лише більшість партії, а і нові президентські структури.

Делегати почали звертатися до Горбачова з проханням дати їм можливість переглянути своє рішення. Зрештою Горбачов поставив на голосування питання про скасування резолюції, ухваленої раніше, й це рішення було прийняте майже з такою самою перевагою голосів, що й перше.

Наступним пунктом порядку денного було обрання нового генерального секретаря. Але тепер перемога Горбачова була неминучою: він продемонстрував свою здатність знищувати опозицію, і більшість делегатів побоювалися, що в разі непере-обрання він використає свою президентську владу для переслідування партії. Підсумок голосування був такий: 3411 голосів за Горбачова проти 501 голосу за Теймураза Аваліані, партійного керівника зі західносибірського міста Кисельовська і єдиного альтернативного кандидата; 1116 осіб не голосували, що свідчило про сильну опозицію. І все ж таки повномасштабний заколот, який здавався реальним ще місяць тому, не відбувся.

Навесні 1991 року влада Горбачова над партією почала нагадувати мертву хватку. Ідея збереження соціалістичної держави без застосування сили вже видавалася сумнівною, бо командна економіка почала занепадати, як і вся імперська радянська система. Оскільки криза поглиблювалася, Горбачов став більше піклуватися про збереження своєї влади, ніж про реформи, маневруючи між партійно-державним апаратом і новими демократичними силами, що зрештою спонукало партію спробувати усунути його на пленумі ЦК у квітні 1991 року.

У 1989 році почали відчуватися наслідки усунення партії від управління економікою. Темпи економічного зростання різко впали, й у 1990 році почали знижуватися обсяги виробництва. За фіксованих цін прихована інфляція призвела до колапсу споживацького ринку. Влітку 1989 року із 211 продовольчих товарів можна було вільно купити лише 23.

Однак Горбачов не вжив жодних заходів для запровадження довгоочікуваних ринкових реформ. Радянські інтелектуали помічали, що він немовби втратив орієнтацію. Народний рух набув виразно антикомуністичного характеру, і для збереження свого впливу на нього і водночас контролю над ним Горбачов почав обстоювати політичні заходи, що суперечили один одному: демократизацію та збереження імперії, маркетизацію та заборону приватної власності.