Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Найбільше враження справила промова на з’їзді Юрія Власова — колишнього чемпіона-штангіста, який виступив із викриттям і засудженням КДБ. «КДБ, — сказав він, — це не служба, а справжня підпільна імперія, яка й досі не видала своїх таємниць, окрім виявлених могил [жертв Сталіна, вбитих НКВС — попередником КДБ]».

Невдовзі Горбачов зіткнувся з проблемою. Він створив З’їзд народних депутатів для того, щоб послабити здатність партії усунути його й чинити опір реформам, а не для того, щоб поступитися демократам своїм моральним авторитетом у країні. Однак несподівана хвиля народної підтримки демократів засвідчила, що вони можуть стати самостійною політичною силою, тож Горбачов і керована ним більшість вирішили відповісти.

Другого червня депутати-консерватори виступили з критикою академіка Сахарова. Сергій Червонописький — тридцяти-дворічний колишній майор, що втратив обидві ноги в Афганістані, засудив фізика за те, що той в одному інтерв’ю сказав, нібито радянські пілоти інколи стріляли в радянських солдатів, щоби запобігти їхньому захопленню афганськими повстанцями. Потім Червонописький висловив те, що було на думці й у інших депутатів: «У цій залі більше 80 відсотків депутатів є комуністами... Але від жодного з них я не чув слова “комунізм”. Я проти гасел, але гадаю, що є три слова, за які ми маємо боротися: “держава”, “батьківщина” та “комунізм”». Горбачов, Політбюро та майже вся зала встали й улаштували овацію.

Сахаров сказав, що не мав наміру образити Радянську Армію, а хотів нагадати, що сама війна в Афганістані була злочином. Більшість депутатів схопилися з місць і, тупаючи ногами, стали кричати: «Ганьба! Сахарова геть!» — тоді як меншість аплодувала.

На початку 1990 року влада поступово переходила від партійного апарату до Верховної Ради, в якій більшість становили члени партії. Партійний апарат відповідав на це нападами на політику Горбачова, що, своєю чергою, спонукало Горбачова вжити заходів, щоби позбутися впливу партії, — одним із них стало запровадження посади президента СРСР.

Верховна Рада, що складалася з 542 депутатів, розпочала свою роботу, і її голосування віддзеркалили схильності й наміри партії. І все ж таки Верховна Рада діяла незалежно від партії і створила власну ієрархію та систему впливу, відмінні від партійних, тож її домінування породило в партії спротив Горбачову.

Наприкінці 1989 року ЦК був завалений листами, в яких Горбачова звинувачували в тому, що він нехтує партією й залишає без відповіді критичні напади на неї. Партійні керівники почали застерігати, що перебудова завершиться катастрофою. На грудневому пленумі 1989 року один із промовців сказав: «Якщо нас хвалять капіталісти й Папа Римський, це означає, що ми на хибному шляху».

Запеклість цих нападів змусила Горбачова знову повернутися до питання створення в СРСР інституту президентства. Однак такий крок передбачав скасування 6-ї статті Конституції СРСР щодо «керівної ролі» партії в суспільстві, оскільки владою мав бути наділений президент, а не партія.

Раніше Горбачов ігнорував заклики до скасування 6-ї статті, але в січні 1990 року змінив свою думку й підтримав цю ідею. Невдовзі, 4 лютого, за його мовчазної згоди в Москві відбулася демонстрація з вимогою покласти край політичній монополії партії. Наступного дня ЦК, поступившись бажанню Горбачова, 249 голосами проти одного проголосувало за скасування статті 6 Конституції. Після цього в Москві відбулася 500-тисячна демонстрація за демократію.

Дванадцятого березня 1990 року засідання З’їзду народних депутатів розпочиналося в атмосфері нервової непевності. Під час засідання юрист і близький союзник Горбачова Сергій Алексєєв роз’яснив потребу в президентській системі. «Суто парламентська система, — сказав він, — може заблокувати будь-яке рішення. І... досвід засвідчує, що суто парламентська система... більше за всіх уможливлює диктатуру».

Після завершення виступу Алексєєва дискусія зосередилася на питанні, чи не забагато влади отримає президент. Хоча Горбачов прагнув посади президента заради зменшення своєї залежності від партії, консервативна частина КПРС тепер підтримувала ідею президентства в сподіванні, що воно сприятиме стабільності.

Проте члени міжрегіональної групи депутатів, які сподівалися залучити Горбачова на свій бік, побоювалися, що запропонований законопроект надасть президентові майже необмежене право управляти за допомогою указів і перетворить його на диктатора.