Депутати реєструвалися й поступово заповнювали залу, відшукуючи призначені їм місця. Галина зазначила, що вони дисципліновані й нерухомі, але неуважні. Засідання почалося о 10-й годині, й незабаром стало очевидним, що з’їзд є не зовсім контрольованим.
О 4-й годині ранку 9 квітня військові, застосувавши отруйний газ і саперні лопатки, напали на мирних демонстрантів на центральній площі Тбілісі, вбивши двадцять одну людину й поранивши сотні інших. Демонстранти вимагали незалежності Грузії.
З’їзд почав із питання про обрання голови Верховної Ради СРСР. Кандидатура Горбачова була визначеною заздалегідь, але присутність демократичних депутатів майже одразу внесла свої корективи. Мар’ю Лаурістін, лідер Народного фронту Естонії, спитала Горбачова, коли він дізнався про напад військових на цивільних людей у Тбілісі, й додала: «Чи Ви особисто вважаєте сумісним із демократією застосування армії для каральних операцій проти цивільного населення?»
Прямодушність Лаурістін надихнула інших. Зрештою, коли зміст бюлетеня був майже узгоджений, Олександр Оболенський, інженер із міста Апатити, висунув свою кандидатуру на пост голови Верховної Ради. Цей вчинок збентежив залу. Коли на голосування було поставлено питання про включення прізвища Оболенського до бюлетеня, за це проголосувало 689 депутатів (проти були 1415) — багато з них тому, що вважали висунення цієї кандидатури ідеєю Горбачова.
Таємне голосування відбувалося поблизу, в Георгієвській залі Кремля. Там були встановлені кабінки, й депутатам видали бюлетені. Проте єдиною підставою затриматися в кабінці було викреслення прізвища Горбачова, а за голосуванням пильно стежили. Остаточний результат — 2133 голосів за Горбачова й 87 проти.
У наступні дні почала виникати певна система. Горбачов контролював залу за допомогою консервативної більшості, і саме він як головуючий вирішував, кому з депутатів надавати слово. Виступи членів партійної більшості були в тоталітарному стилі:
«Плюралізм думок є обов’язковий, але... в діях має бути єдність!» — Е. Н. Мєшалкін, Новосибірськ.
«Я не пригадую, коли існувала б така потреба у консолідації всіх сил суспільства... Давайте відмовимось від мітингів. За роботу! Зараз час працювати!» — В. С. Образ, Полтава.
«Що потрібно зараз від кожного — це порядок, порядок і дисципліна, й демократія лише виграє від цього...» — Леонід Кравченко, Москва.
Голосування на з’їзді жорстко контролювали. Коли з’їзд обирав 542 депутати до складу Верховної Ради — робочого парламенту, поразки зазнали всі відомі демократичні депутати, включно з Єльциним. За членами територіальних делегацій наглядали керівники цих делегацій — партійні функціонери високого рангу, які мали змогу покарати за непокору економічними засобами. Водночас багато депутатів із національних республік не розмовляли російською мовою, й оскільки перекладу не було, вони просто підносили руки разом із очільниками своїх делегацій, що породило жарт: «Всі за, підніміть свої тюбетейки».
Проте сам уже факт відкритої політичної дискусії змінив атмосферу в країні. Коли незалежним депутатам вдавалося пробитися до мікрофону, сказане ними мало певний вплив. Юрій Черниченко — депутат від Москви, відомий журналіст — гостро виступив з критикою на Лігачова, якому нещодавно доручили курирувати сільське господарство. «Чому, — запитував він, — відповідальність за політично важливу галузь поклали на людину, яка нічого не розуміє [в сільському господарстві] і провалила ідеологію?» Юрій Карякін — депутат від Москви, літературний критик, — закликав забрати тіло Леніна з мавзолею на Червоній площі. «Сам Ленін бажав бути похованим поруч із могилою матері на Волковському цвинтарі в Петербурзі», — сказав він. Старовойтова виступила з критикою висунення Анатолія Лук’янова, давнього друга Горбачова, на посаду заступника голови й хотіла знати, чому армія чекала три дні, перш ніж втрутитися в події у Сумгаїті.
Вперше радянські громадяни побачили, що депутати можуть відверто висловлювати неортодоксальні погляди. В країні припинилася нормальна робота — люди в установах і на підприємствах збиралися довкола телевізорів, аплодуючи й посилаючи поцілунки екрану, коли чули від депутатів думки, які вони поділяли. Ті, хто не міг стежити за перебігом з’їзду вдень, не спали до другої години ночі, передивляючись трансляцію в записі.
На четвертий день роботи з’їзду демократичні депутати були завалені телеграмами — вони надходили по тисячі на день. А після кожного засідання, коли вони виходили з Кремля й шли через Червону площу до своїх готелів, їх вітала маса прихильників. Опитування засвідчили, що депутати-демократи, які складали на з’їзді не більше 15 відсотків, користуються підтримкою 70 відсотків населення.
Читать дальше