Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Радянський режим було організовано на кшталт церкви. Його метою було втілення в життя певної ідеї — утопії, описаної ідеологами марксизму-ленінізму. Хоч якою абсурдною виглядала комуністична ідеологія ззовні, вона долучала кожного радянського громадянина до участі у великій історичній справі, завдяки чому він відчував, що його життя має сенс. Тобто вона задовольняла — хай і фіктивно — головну духовну потребу людини. Саме заради цієї справи громадяни були готові жертвувати своїми основними правами та свободою.

Вони терпіли, бо вірили, а вірили тому, що за допомогою терору, який створив цілий фіктивний світ, їх систематично вводили в оману. Коли завдяки гласності й антисталінській кампанії виявилося, що ця радянська справа була не чимось величним, а безглуздим, варварським нагромадженням жорстокостей, несумісних із мораллю і незбагненних для розуму, громадяни більше не схотіли миритися зі своїм безправним становищем і почали відкидати радянську систему як таку.

Проте поразка Лігачова та антисталінська кампанія не позначилися на силі спротиву партійного апарату реформам. Щоби захистити себе й забезпечити майбутнє реформування, Горбачов у червні скликав спеціальну партконференцію для зміни політичної системи. Конференція, яка розпочалася 23 травня, схвалила створення демократично обраного З’їзду народних депутатів як «найвищого органу влади в країні».

У липні відбулися значні скорочення в промислових відділах ЦК, які впродовж багатьох років мали абсолютну владу над величезною централізованою економікою. Тим партійним чиновникам, що залишилися на посадах, було наказано не «втручатись» у функціонування економіки.

Ці зміни, схвалені XIX партійною конференцією, проклали шлях до березневих виборів 1989 року. З 2250 членів нового З’їзду народних депутатів 750 мали висувати «громадські організації», включно з КПРС. Кандидатів мали також затверджувати контрольовані партією виборчі комісії. Внаслідок цього в 384 із 1500 виборчих округів кандидати від партії не мали суперників.

Однак, попри ці обмеження, у монолітній політичній системі з’явився певний простір. Єльцин став кандидатом до нового парламенту від Москви й виявив, що його публічне приниження партією забезпечило йому ореол мученика. Він здобув у 13 разів більше голосів, аніж його суперник Юрій Браков, директор автозаводу «ЗІЛ». У Ленінграді виборці не проголосували за жодного із представників партійного керівництва. У норовливих прибалтійських республіках перемогу здобули щойно сформовані народні фронти.

Назагал із 2250 обраних депутатів нового органу від 300 до 400 осіб можна було назвати реформаторами. Горбачов створив незалежний від партії центр влади, водночас не дозволивши виникнення альтернативної політичної сили.

Навесні 1989 року Горбачов був готовий взяти під свій контроль і парламент, і партію, але перехід до напівпарламентської системи надзвичайно послабив КПРС. Більшість партійних керівників просто не витримували справжньої політичної конкуренції, і це маже одразу виявилося на першому З’їзді народних депутатів.

Разом із іншими депутатами на перше засідання з’їзду до Палацу з’їздів у Кремлі прибула Галина Старовойтова — єдина росіянка у делегації Вірменії. Етнограф і співробітник Академії наук СРСР, вона була обрана депутатом майже випадково — практично лише завдяки своїй реакції на події у Сумгаїті у лютому 1988 року.

Двадцятого лютого обласна рада Нагірного Карабаху — району в Азербайджані з переважно вірменським населенням — проголосувала за приєднання до Вірменії. Отже, вперше депутати, обрані в межах радянських виборів із одним кандидатом, проголосували з політичного питання самостійно. За вісім днів після того в Сумгаїті — азербайджанському місті на Каспійському морі поблизу Баку — спалахнув антивірменський погром.

«Де можна сісти на автобус до Сумгаїта?» — спитав якогось чоловіка біля залізничного вокзалу Баку Андрій Шилков, кореспондент часопису «Гласність», що виходив у самвидаві.

«Автобуси до Сумгаїта скасовані», — відповів той. Було 9 березня, вокзальний годинник показував одинадцяту годину ранку. «Туди можна дістатися лише на таксі».

Шилков поговорив із кількома таксистами, але всі вони відмовилися їхати. Один із них спитав, чому йому так кортить потрапити до Сумгаїта. Андрій — високий білявий росіянин, зовнішність якого ясно свідчила, що він не тутешній, — відповів, що тільки-но звільнився з колонії під Махачкалою й хоче побачитися з другом. «До Сумгаїта таксі немає», — сказав йому з підозрою таксист і порадив спробувати знайти попутну машину. Шилков так і зробив. Водій автівки, яку він зупинив, спочатку відмовився підвезти його до Сумгаїта, а потім сказав, що довезе Андрія до околиці міста за тридцять рублів, що було вдесятеро вище за звичайну таксу. Шилков зрештою погодився. За кілометр від Сумгаїта його висадили, і, щоб дістатися самого міста, довелося скористатися ще однією попуткою.