Після Яковлєва слово взяв його близький союзник Едуард Шеварднадзе. Усвідомлюючи співвідношення сил, він теж засудив Єльцина й підтримав Лігачова. Єльцина він звинуватив у «зраді» партії. «Хто в цій залі сумнівається, що товариш Лігачов є кришталево чистою людиною високих моральних принципів, відданою тілом і душею справі перебудови?» — спитав він. Подібна похвала Лігачову пролунала з вуст Шеварднадзе вперше і востаннє.
Нарешті Єльцину надали останнє слово. «Для мене це була, звісно, сувора школа, — сказав він. — Усе своє життя я працював на посадах, де йшлося про довіру ЦК партії...» Потім промову Єльцина було оголошено хибною — за це пленум проголосував одностайно, а питання про його звільнення від обов’язків мали вирішити Політбюро та Московський міськком партії — «в світлі обговорення на пленумі».
Того вечора чутки про те, що трапилося на жовтневому пленумі, поширилися Москвою, а за кілька днів — і всією країною. Проте керівники партії ще не завершили з Єльциним.
На засіданні Московського міськкому КПРС 11 листопада 1987 року під головуванням Горбачова Єльцина було усунуто з посади першого секретаря міськкому. Єльцинську промову Горбачов схарактеризував як «політично незрілу, вкрай заплутану та суперечливу», сказав, що вона «не містила жодної конструктивної пропозиції», «була демагогічною» і продемонструвала «цілковиту теоретичну та політичну некомпетентність». Потім на трибуну піднімалися один за одним численні міські партійні функціонери, які теж засуджували Єльцина. В. А. Жаров, заступник голови Мосради, сказав, що своєю промовою Єльцин «зробив ставку на розкол. Завтра ми, безсумнівно, почуємо... про тих... хто намагатиметься зробити з Бориса Миколайовича такого собі Ісуса Христа, що постраждав за свою... відданість соціалістичному оновленню й демократії».
Загалом на засіданні виступили майже півсотні партійних діячів, і всі вони засудили Єльцина. Потім піднявся сам Єльцин. Він сказав: «Я дуже винуватий перед московською партійною організацією, дуже винуватий перед міським комітетом партії, перед вами, звісно, перед бюро та, безперечно, я дуже винуватий перед Михайлом Сергійовичем Горбачовим, чия репутація в нашій організації, в нашій країні та в усьому світі є такою високою».
Минали місяці, й ставало зрозуміло, що, незважаючи на дедалі ширшу народну активність у країні, самої лише гласності не досить для того, щоб підштовхнути партію до реформ. Тому Горбачов вирішив створити нову політичну систему, про що було урочисто оголошено 25 березня 1989 року, на першому засіданні З’їзду народних депутатів.
Переконавшись у неможливості протистояти Лігачову в ЦК, Горбачов вдався до менш відвертих маневрів. На засіданні Политбюро 7 січня, яке відбувалося за відсутності Лігачова, було вирішено звільнити секретаріат ЦК від розгляду важливих кадрових, економічних і зовнішньополітичних питань — на тій підставі, що ними вже займається Політбюро. Ця зміна, подана як намагання покінчити з дублюванням завдань, фактично вихолостила секретаріат.
Тим часом консервативні керівники партії стали об’єктами викривальних публікацій у пресі, а Яковлєв, який регулярно зустрічався з головними редакторами, почав обговорювати можливість розкриття правди про Сталіна, здатної дискредитувати всю партію.
Атмосфера збентеження поволі охоплювала партійний апарат. Більшість чиновників погоджувалися з необхідністю «реформи», яку вони були схильні ототожнювати з більшою ефективністю. Проте вони вперше почали в приватному порядку висловлювати думку, що політика генерального секретаря спрямована проти партії.
У квітні 1988 року Лігачов підтримав публікацію в газеті «Советская Россия» листа невідомої викладачки з Ленінграда Ніни Андреєвої, в якому вона захищала Сталіна. Однак потім у газеті «Правда» цей лист було засуджено, а преса, заохочувана Яковлєвим, розпочала антисталінську кампанію, що стало істотним внеском у майбутній розвал Радянського Союзу.
Газети, часописи та телебачення раптом почали оприлюднювати раніше приховані факти злочинів сталінського періоду. В пресі описували місця поховань сталінської доби — від Биківнянського лісу під Києвом і Куропат у Білорусії до Калитниковського цвинтаря й Новоспаського монастиря в Москві, а також публікували історії вцілілих людей і свідчення декого з катів.
Впродовж тридцяти п’яти років кожен, хто намагався розповісти всю правду про сталінський період, ризикував бути заарештованим, але тепер подробиці актів геноциду, здійснюваного радянським керівництвом проти власного народу, почали обговорювати скрізь. Весь цей жах подавали як зраду «ленінізму», але розповіді про родичів, забраних уночі, і про тіла, скинуті в ями п’яними катами, стали абсолютно фатальними для всієї ідеологічної містики радянської системи [3] Наслідком гласності стало також оприлюднення секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа — спочатку в Прибалтиці, а потім і в центральній пресі. Публікація протоколів стала каталізатором національних рухів у прибалтійських республіках, чий приклад надихнув решту країни й спричинив зростання націоналізму по всьому СРСР.
.
Читать дальше