Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Мабуть, найдраматичнішим із усіх заходів стала антиалкогольна кампанія. Постачання горілки та вина було скорочено, години продажу алкоголю обмежено, а ціни на нього підвищено. Спочатку це призвело до зменшення кількості прогулів і нещасних випадків на виробництві, але вже за кілька місяців, упродовж яких тисячі людей труїли себе одеколонами, дезодорантами, авіаційним пальним та іншими сурогатами алкоголю, населення почало виробляти спиртне самостійно. Співвідношення легального та нелегального виробництва горілки, яке раніше становило два до одного на користь легального, стало протилежним без зменшення споживання та з величезними втратами доходів для держави.

У середині 1980-х років у керівників Радянського Союзу виникло глибоке занепокоєння внаслідок нездатності підвищити ефективність економіки в поєднанні з технологічним викликом із боку Заходу. В цій ситуації здавалося, що ідеї радянських «лібералів» можуть стати основою нової політики. Вперше реформи були історичним шансом, і що ще важливіше — сам Горбачов визнавав потребу в реформах.

Зміни починалися повільно. У травні 1985-го Горбачов сказав у Ленінграді про необхідність «перебудувати суспільство».

Менш ніж за рік він проголосив політику «гласності», і вона почала віддзеркалюватися в пресі, в статтях про злочинність і економічну неефективність. Ідея гласності сподобалася не всім. На статті про проституцію дехто реагував так: «Ось бачите, куди нас завела горбачовська демократизація? Тепер ми маємо проституцію». І все ж таки в суспільстві розпочалися процеси, які вже незабаром набули великого значення.

Одного дня в травні 1986-го Вікторія Мунбліт сиділа за своїм столом у редакції газети «Молодь Молдавії» у Кишиневі, коли один із приятелів сказав їй, що приїхав «лектор із Москви» й за п’ять хвилин його виступ розпочнеться в сусідньому Будинку преси.

Зайшовши до конференц-зали, Мунбліт зайняла місце й стала слухати, як лектор описує політичну ситуацію. «Мета американської програми “зоряних війн”, — розповідав лектор, — не напасти на нас, а задушити нас економічно. Ми не можемо їх наздогнати. Це змагання, якого ми не в змозі виграти. Якщо вони захочуть перемогти нас, то зроблять це, бо ми відстаємо...»

Спочатку Мунбліт не повірила власним вухам. Вона озирнулася довкола й побачила, що інші журналісти шоковані так само. Радянський Союз завжди був налаштований «наздоганяти й переганяти». Мунбліт ніколи раніше не чула слова «відставання» щодо СРСР.

«Нам треба змінити своє уявлення про Сполучені Штати, — продовжував лектор. — Американці не хочуть знищувати СРСР. Як народ вони приязно ставляться до Радянського Союзу. Є лише окремі особи, що прагнуть війни з СРСР і гонки озброєнь. У нас завжди писали, що США — країна звиродніла й розбещена, але насправді наркоманів у СРСР не менше, ніж у США, і якщо наркоманія в нашій країні існуватиме надалі, то незабаром усе населення перетвориться на наркоманів.

Народ має знати, що ми пасемо задніх. Він має знати, що ми відстаємо не лише від Заходу, а й від таких розвинених соціалістичних країн, як НДР. Давайте не приховувати правду. Народ має усвідомлювати реальне становище».

Мунбліт повернулася до редакції приголомшеною, з якимось моторошним відчуттям, що ця дивна лекція сигналізує про певні зміни в способах управління Радянським Союзом і ці зміни матимуть далекосяжні наслідки. В наступні тижні Мунбліт дізналася, що таку саму лекцію було прочитано іншим журналістам, а також викладачам і партійним чиновникам. Водночас надійшли вказівки щодо пом’якшення лайливого тону в статтях, присвячених Ізраїлю, а низку консервативних редакторів усунули з посад і замінили людьми ліберальніших поглядів. Тепер уже не було сумнівів у тому, що в офіційній політиці відбуваються зміни.

У той час, як країну готували до розширення доступу громадян до інформації, її керівництво почало також розглядати питання звільнення політичних в’язнів, яких у країні було приблизно тисяча. Більшість із них потрапила за ґрати саме за поширення інформації, й подальше їх перебування там утратило сенс, бо сам режим готувався розширити доступ до інформації. До того ж наявність таких в’язнів створювала проблеми для зовнішньої політики держави. Тож 16 грудня 1986 року Горбачов зателефонував Андрію Сахарову, який перебував у засланні в Горькому, і повідомив, що йому дозволено повернутися в Москву. За звільненням Сахарова настала черга сотень інших політв’язнів, яких випустили в 1987 році.