Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Результати змагань зводили в таблицю представники профспілок, які давали волю своїй фантазії, вигадуючи продукцію, ігноруючи прогули й приписуючи працівникам зусилля з підвищення свого ідеологічного рівня, яких ніколи не існувало. Наприклад, сімсот робітників цього хімічного заводу нібито записалися на курси марксизму-ленінізму. Коли ж проводилися заняття, на них були присутні лише троє осіб. Незважаючи на це, представник профспілки звітував про відвідання занять всіма робітниками, створивши тим проблему для заводу в Казахстані, на якому працювало лише п’ятсот осіб.

Доки все це тривало, створена режимом «дзеркальна кімната» мала гіпнотичний ефект. Скрізь, куди не поглянь, — у газетах, на радіо й телебаченні, в парламенті, на роботі, в залах засідань, у школі — людина стикалася з оманливими фасадами, які мали засвідчувати істинність однієї-єдиної точки зору. Свобода слова припинила своє існування навіть на рівні можливості, ідеї, які не можна було висловлювати, так і не були сформульовані, а люди, шукаючи прихистку в конформізмі, повернулися до стереотипного, безпечного способу мислення.

Проте коли в 1986 році було проголошено гласність, люди стали отримувати доступ до інформації, що суперечила офіційній версії дійсності. Будь-які правдиві відомості в пресі, на кшталт справжніх цифр смертності немовлят у СРСР, були шоком після стількох років офіційної брехні. Часи правління Брежнєва в газетах незабаром почали називати «періодом застою».

У 1988 році, коли політика гласності йшла повним ходом, почали розвалюватися всі аспекти облудної дійсності, створеної режимом: його брехлива версія історії, його брехливий опис сучасної реальності та нескінченні міражі, метою яких було створення у власних громадян і в іноземців враження про одностайність підтримки цього режиму радянським народом.

Здавалося, що ледь не за одну ніч Москва змирилася зі зниженням певного метафізичного статусу. З торців будівель зникли гасла, з вулиць — портрети членів Політбюро, включно з Горбачовим, будинки стояли непофарбовані, давно вигнані міліцією з публічного простору п’яниці та інваліди знову з’явилися на вулицях, а на подвір’ях стало накопичуватися сміття. Створена режимом фіктивна утопія продемонструвала всю свою штучність, і віра в ідеологію йшла у минуле.

23 серпня 1991 року. Похмурий, дощовий день. У штаб-квартирі ЦК КПРС на Старій площі — колись епіцентрі радянської влади — панувала атмосфера керованої паніки. Поки найвищі посадовці збентежено блукали коридорами, секретарки та кур’єри продовжували працювати. На столах накопичилися стоси документів із грифами «Надсекретно» та «Цілком секретно». На вулиці тих, хто виходив із будівлі, примусово обшукували, а обурений натовп із російськими прапорами вимагав військового трибуналу над КПРС.

У міжнародному відділі на шостому поверсі тривало засідання, на якому вирішувалося питання виключення віце-президента Янаєва з партії за його участь у заколоті. Один із посадовців сказав, що виключити Янаєва треба, бо заколот був ударом по звичайних комуністах, які про нього нічого не знали. Інший заявив: «Ми маємо залишити в партії Янаєва та керівників перевороту, а виключити всіх вас, бо вони справжні комуністи, а ви їх зрадили». Зрештою учасники засідання проголосували за виключення Янаєва.

Раптом із внутрішніх гучномовців пролунало оголошення: «Всім залишити будівлю впродовж 90 хвилин. Мосрада не може гарантувати безпеку тим, хто залишиться після цього терміну...»

Конференц-зала міжнародного відділу миттєво спорожніла. Ті, хто щойно судив Янаєва, побігли до своїх кабінетів шукати серед документів те, що можна було би їм інкримінувати. Валентин Фалін, завідувач міжнародного відділу, видав наказ знищити всі секретні документи, але коли співробітники стали зносити оберемки паперів до секретаріату, охоронці попередили, що спалювати їх не можна, бо народ на площі штурмуватиме будівлю, якщо побачить дим над дахом.

Незабаром чиновники вишикувалися в черги перед знищувачами документів, пхаючи до них геть усе. Коли до машин потрапляли металеві скріпки, у чергах вибухали сварки.

Фаліну нарешті вдалося зв’язатися телефоном із Горбачовим. Було чутно крики натовпу на вулиці та дзвін розбитого скла.

«Ви згодні із цими діями?» — спитав Фалін.