Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Пропаганду цього режиму було організовано так, щоби зображувати Радянський Союз земним раєм, а Захід — справжнім пеклом, і давати громадянам хибне уявлення про власне життя, яке часто було привабливішим, аніж та реальність, яку вони бачили довкола себе. Це уявлення підсилювалося за допомогою постійного фабрикування міражів.

З Ленінських гір відкривається краєвид на місто, що розкинулося на кілометри — на мегаполіс із широкими проспектами та кварталами брудно-жовтих багатоквартирних будинків, зі смугами лісів і парків, зі звивистою річкою, яка ділить його навпіл і вздовж берегів якої заводи викидають дим у вже імлисте небо. Лише там, унизу, на багатолюдних вулицях з убогими крамницями та повчальними гаслами, відчуваєш унікальність цього міста — не як фізичного явища, а як стану душі.

Ззовні Москва часто здається похмурою і невиразною. Але це оманливе враження. Вона існує на двох рівнях: реального міста та уявного, яке є плодом колективної уяви його мешканців.

Перший аспект уявного міста — це приголомшливий асортимент оманливих фасадів.

Центр Москви прорубає проспект Калініна — широка вулиця, по обидва боки якої вишикувалися двадцятип’ятиповерхові хмарочоси. На одній стороні вулиці — пасаж зі сталі та скла, на другій — кінотеатр і великі магазини. В ущелині між хмарочосами в обидва боки рухається потік транспорту і мчать середньою смугою службові чорні лімузини. На вуличному екрані демонструють сцени з останніх радянських фільмів, і червоні та зелені кольори кінокадрів бризками віддзеркалюються у вітринах пасажу.

Цей проспект, за задумом, вочевидь, мав нагадувати великі авеню на Заході, з якими, втім, він має мало спільного. Тротуари заповнюють тисячі людей, але цей натовп є абсолютно добропорядним і безбарвним. Тут немає кіосків, яток, графіті й майже жодної реклами. Міліція у формі та в цивільному є практично зайвою, бо всі перехожі надзвичайно дисципліновані. Натовп є таким однорідним, що здається, ніби цей потік пішоходів регулює якийсь небесний аналог тієї самої дорожньої міліції, що керує транспортними потоками.

У переповненому гастрономі біля м’ясного прилавку — довга черга. Зараз година пік, але продавчиня саме зараз вирішує піти до вбиральні. Повернувшись за десять хвилин, вона продовжує працювати в черепашому темпі. Натовп починає виявляти невдоволення: «А швидше не можна? Ми після робочого дня, немає вже сил стояти». У багатьох на обличчі — ознаки якоїсь внутрішньої пригніченості. Похмурі, неусміхнені, часто з одутлими обличчями та червоними очами, вони схожі не так на будівничих XXI століття, як на людей, що пережили Громадянську війну.

«Вас багато, а я одна», — відповідає продавчиня. Але черга продовжує висловлювати свої претензії, і продавчиня нарешті не витримує: «Хочете на моє місце?» Вона знімає фартух і, тримаючи його перед собою, додає: «Ось вам. Давайте, попрацюйте».

Раптом до гастроному на візку завозять нову порцію м’яса, і в магазині здіймається неймовірна метушня, покупці хапають м’ясо, яке продавець кидає на прилавок, не звертаючи уваги на їхню штовханину — так, немов годує тварин.

Біля іншого прилавку виникає паніка, бо з гучномовців лунає: «Сир закінчується! Сир закінчується!»

«Ні молока, ні сиру, — каже жінка в черзі. — Скоро буде гірше, ніж в Америці».

Тим часом у одного з покупців, що стоїть у черзі вже півгодини, починає уриватися терпець. «Доки ми стоятимемо в цих чергах? — питає він. — Що це за життя?»

«Нічого, — відповідає якась старенька, — зате весь світ нас боїться».

В іншій черзі покупці вивчають брилу замороженої риби, намагаючись визначити, чи вона не тухла. Вони знають з гіркого досвіду, що рибі нерідко дають розморозитись, і якщо вона псується, її знову заморожують і продають.

Неподалік літня прибиральниця помічає Клару Якір, в якій справедливо розпізнає єврейку. «Capa, Capa, Capa, — каже вона. — Ці Сари завжди кидають папірці на підлогу».

«А ти знаєш, хто така Capa? — питає Клара. — Capa — це красуня, а ти — потворна стара відьма, тож замовкни, холеро, і займайся своєю справою».

Настає темрява, спалахують вуличні ліхтарі, з метро виринають маси народу, автобусні зупинки заповнюються людьми, що повертаються з роботи додому. Вогні в хмарочосах засвічуються косими рядами на стелях кожного поверху, й шум вуличного руху стає чутнішим у холодному вечірньому повітрі.

Щоби потрапити до кафе, де за прозорими фіранками світяться червоні та фіолетові вогні, треба постояти в черзі. Вечеря складається з котлет, макаронів і «компоту» — ароматизованої води з безбарвними шматочками яблук у брунатній плівці. В головному залі стукіт сталевих ножів і виделок поєднується зі звуком голосного сьорбання. Раптом виникає якась сварка — це одна з офіціанток у прагненні зменшити своє навантаження не дозволяє групі відвідувачів сісти за порожній столик. Потім видовище стає ще сумнішим: сидячи рівними рядами, люди зосереджено жують, їхні щоки роздуваються, щелепи рухаються, а увага відволікається лише зрідка — на якусь подобу бесіди. Спостерігаючи цю сцену, важко уникнути такого висновку: якщо праця зробила з тварини людину, то комунізм досяг успіху в зворотньому напрямку.