О цій порі на вуличному екрані з’являються оголошення. У першому з них перехожих закликають страхувати своє домашнє майно. Наступне рекомендує пішоходам переходити вулицю лише за сигналом світлофора. За цим іде попередження водіям — дотримуватися обмежень швидкості — і попередження про ризик пожежі із зображенням людини, що курить у ліжку. Цей цикл повторюється впродовж усього вечора.
Люди, що заповнюють тротуари, поспішають на автобуси або роблять останні покупки, проходять повз квіткові магазини, де продають лише штучні квіти, й повз черги до ресторанів з напівпорожніми столиками на другому поверсі. Нагорі довкола освітленої Земної кулі кружляє модель надзвукового літака, рекламуючи міжнародні авіаперельоти, квитки на які ці перехожі не можуть купити.
В одній із сусідніх зі мною квартир Аркадій Шапіро розмовляв із прибиральницею, що працювала в його батьків, — старою бабою років вісімдесяти, родом із підмосковного села.
«Як жилося в Росії до революції?» — питав її Аркадій.
«Та дуже добре, — відповідала стара, порпаючись на кухні. — Кожен мав своє господарство, й було повно їжі».
«І м’ясо було?»
«Так, синку, повно м’яса».
«А масло?»
«Авжеж, масла скільки завгодно».
«І кожен селянин мав власну ділянку землі?»
«Так, синку, земля була добра, і кожен селянин обробляв свою власну землю».
«То Ви вважаєте, бабусю, що життя тоді було краще, ніж тепер?»
Стара припинила терти підлогу й подивилася на Аркадія поглядом, якого він у неї досі не помічав.
«Ні, синку, тепер краще».
«Але якщо до революції кожен мав землю й було повно м’яса та масла, то як же можна казати, що тепер краще?»
«Так тепер же американці оточують нас своїми базами», — сказала стара, пильно вдивляючись в Аркадія. Ні в її простому обличчі, ні в голосі нічого не змінилося, але вперше за всі ті роки, що Аркадій її знав, він помітив у її очах хитрий вогник.
Окрім оманливих фасадів, на кшталт проспекту Калініна, в Москві були також фіктивні акції, призначені, як і фасади, справляти враження реалізації обіцяної радянською ідеологією досконалої демократії. Найпоширенішими з них були організовані політичні ритуали — вибори, суботники та соціалістичні змагання, які, попри відсутність якоїсь практичної мети, мали важливе значення, бо примушували радянських громадян брати участь у творенні ілюзій.
Вибори організовували для того, щоб продемонструвати громадянську свідомість радянського народу. За півтора місяця до виборів «агітатори», закріплені за кожною виборчою дільницею, обходили свою територію, фіксуючи зміни в списках, що відбулися з моменту попередніх виборів: хто помер або переїхав, пішов до армії або вийшов із ув’язнення. У кожній квартирі агітатор запитував, чи не хворіє хтось у родині, бо тоді виборчу скриньку могли принести додому.
В день виборів агітатори були присутні на виборчій дільниці, відзначаючи явку кожного зі своїх виборців. Зазвичай дільниці були забезпечені скромним буфетом і патріотичними маршами, що лунали з поганенького магнітофона. В кінці зали для голосування стояло погруддя Леніна в оточенні червоних прапорів і дві скриньки для бюлетенів. Бюлетені містили інструкцію для виборців: залишити прізвище лише того кандидата, за якого голосуєш. Далі в списку стояло тільки одне прізвище.
Вибори, на яких всі голоси віддавалися за одного-єдиного кандидата, вважалися демонстрацією «справжньої», а не «формальної» демократії. Однак ця «одностайність» була наслідком примусу.
Приблизно за тиждень до виборів у Верховну Раду Михайла Байсермана, про якого було відомо, що він відмовляється голосувати, відвідав агітатор. Він бадьоро спитав Михайла: «Ну що? Будемо голосувати чи ні?»
«Сусіди будуть, а я не буду», — відповів Байсерман.
«Чому?»
«Я багато років не голосую», — сказав Байсерман.
«Ви чимось незадоволені?»
«Я всім задоволений, але не голосуватиму».
Незабаром після цієї розмови Байсермана на роботі викликав начальник.
«Партсекретар сказав мені, що Ви відмовляєтесь голосувати. У Вас добра репутація, Ви провідний співробітник, маєте вищу освіту, проте не хочете голосувати. Може, Ви чогось не розумієте?»
«Я все розумію, — сказав Байсерман, — але все одно не голосуватиму».
«Я питаю Вас не як начальник, а як людина людину: чому Ви не хочете голосувати?»
«А навіщо? Мій голос нічого не змінить».
«Знаєте, — сказав начальник, — я сподівався, що Ви запропонуєте якесь оригінальніше пояснення».
Читать дальше