Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Погода стояла тепла, але день був похмурий. Перед п’ятиповерховою, заплетеною плющем будівлею обкому партії виднілися міліцейські барикади. На сусідньому бульварі стояла колона танків, а на кожному розі — солдати та дружинники. Андрій підійшов до молодого азербайджанця, який погодився за 25 рублів провезти його містом.

Коли вони сіли в машину, азербайджанець вказав на один із житлових будинків на бульварі: «Бачите той будинок? Вони викинули з вікна четвертого поверху голу дівчину».

Впродовж кількох годин Шилков їздив Сумгаїтом, таємно фотографуючи військових і бронемашини. Нарешті водій зупинився біля якогось торгового комплексу, й Андрій вийшов із ав-тівки. Він підійшов до людей, що стояли в черзі перед яткою, в якій жінка продавала пиріжки, й став розпитувати про «події». Люди в черзі не схотіли з ним розмовляти: мешканців міста попередили по місцевому радіо й телебаченню про притягнення за «антирадянську пропаганду» всіх, хто поширюватиме «чутки» про нещодавні події. В радянських умовах «чутками» називалося все, що не публікувала офіційна преса. Зрештою Андрій зайшов до сусіднього подвір’я, де помітив жінку слов’янської зовнішності, яка сиділа на лавці.

«Перепрошую, — сказав він. — Я щойно приїхав. Кажуть, тут були якісь події, щось трапилося».

Жінка впродовж хвилини вивчала Андрія, а потім сказала: «Я живу ось у тому будинку. Це був жах. Я прожила в Сумгаїті майже все життя і ніколи не повірила б, що таке може статися. А тепер, якщо Ви скажете мені, що в Москві варять і їдять дітей, я повірю».

Жінка розповіла, що вона болгарка, одружена з вірменином. Увечері 29 лютого вона почула, як у будинку кричать і вибивають двері квартир. Її чоловік був у цей час у сусідньому містечку, він подзвонив їй і наказав зачинити двері на засув. Близько 22-ї години вона визирнула з вікна й побачила, як із вікна п’ятого поверху розташованого навпроти будинку викидають десятирічну дівчинку. Дівчинка впала на кущі й ще рухалася, але потім кілька чоловіків викинули з того ж вікна кухонну шафу, яка впала прямо на дівчинку. Наступного ранку жінка дізналася від сусідів, що банда азербайджанців убила там усю родину. Решту того дня 1 березня, жінка просиділа вдома із заштореними вікнами. Увечері вона почула галас і звук розбитого скла — юрба надворі почала бити вікна. В якийсь момент вона наважилася визирнути з вікна й побачила надворі купу меблів, охоплену вогнем. Вранці 2 березня, нарешті вийшовши з помешкання, вона зустріла одну зі своїх сусідок, азербайджанку, яка працювала в пологовому будинку. Та була близька до істерики. «Я не можу йти на роботу, — сказала вона, — ці бандити вбивають вагітних жінок». І розповіла, що зграя азербайджанців увірвалася до пологового будинку і, погрожуючи ножем лікарю, зажадала, щоби він показав їм вірменок. Побоюючись за своє життя, лікар назвав їм прізвища, і вони вбили цих жінок, розпоровши їм черева, а потім витягли з них і вбили ще живих немовлят.

Ця болгарка наполегливо радила Андрієві залишити місто ще засвітла, щоби не бути заскоченим комендантською годиною, яка починалась о 22-й годині.

На магістралі Андрієві вдалося зупинити автівку з водієм-азербайджанцем і пасажиркою, схожою на росіянку. Андрій сів на заднє сидіння, а вони продовжували обговорювати між собою останні події. «У цих мерзотників надто багато гашишу», — сказав азербайджанець до жінки. «Якби лише гашиш», — відповіла та. «Звідки вони знали, де шукати вірменів? У кожного з них у руках був список із вірменськими прізвищами».

Андрія довезли до Баку, де він узяв таксі до аеропорту. Чекаючи рейсу на Єреван, він помітив неголеного вірменина у чорній сорочці, що свідчило про жалобу. Андрій заговорив із чоловіком, і той розповів, що під час погрому загинув його племінник.

«Він був удома сам. Вони виламали двері й розбили йому голову молотком, потім стягли його по сходах за ноги, і його голова билася об кожну сходинку, а потім викинули його тіло на звалище. Мій брат пропрацював тридцять п’ять років, а вони знищили все, що він мав. Та йому було би байдуже, тільки б хлопчик залишився живим».

«Хтось іще в родині загинув?» — спитав Андрій.

«А хіба цього мало?»

Андрій вибачився. Сказав, що він незалежний журналіст і готує репортаж про ці події.

«Вони з Вами розправляться так, що забудете про всі репортажі», — сказав чоловік.

Галина Старовойтова займалася у 1980-х роках дослідженнями на Кавказі й коли почула перші звістки про вбивства в Сумгаїті, надіслала вірменській поетесі Сильві Капутикян листа з висловленням солідарності й скорботи. Цього листа розмножили в тисячах примірників і роздавали на Театральній площі в Єревані. Завдяки цьому Старовойтова стала широко відомою людиною у Вірменії, і її обрали депутатом З’їзду народних депутатів від цієї республіки. Таких незалежних депутатів, як Старовойтова, була лише купка, але вони вперше створили політичну конкуренцію партії.