Опівдні спорудження основних укріплень було завершено, а на площі зібралося близько двадцяти тисяч людей, які утворили живий кордон довкола будівлі. З’явилися наклеєні на фанерні щити світлини людей, убитих біля телевежі. На одній світлині був зображений хлопчик, що тягнеться в намаганні торкнутися голови батька в труні. З гучномовців лунала жалобна музика, скрізь мерехтіло жовте полум’я свічок біля тимчасових меморіалів.
Вільнюс почав готуватися до вуличних боїв. На проспекті Гедимінаса було встановлено триметрові бетонні бар’єри, що заблокували доступ до площі перед парламентом, залишивши лише вузький прохід. Центральну бібліотеку було перетворено на тимчасовий шпиталь із прапором Червоного Хреста над входом, а на кілометри довкола будівлі парламенту всі вікна в житлових будинках було заклеєно паперовими смугами хрест-навхрест, щоб убезпечити скло на випадок стрілянини або танкових боїв.
Двадцятого січня в Москві близько 500 тисяч осіб вийшли на демонстрацію протесту в зв’язку з загибеллю людей біля Вільнюського телецентру. Ввечері під час штурму військами Міністерства внутрішніх справ Латвії у Ризі було вбито чотирьох людей. Тепер здавалася очевидною готовність союзної влади до силового розпуску парламентів прибалтійських республік і запровадження прямого центрального правління. Але, на подив багатьох, наказу про напад не надійшло.
Двадцять першого січня, в обстановці загального збентеження, приготування до захисту литовського парламенту продовжились. Але наступного дня литовський Комітет національного порятунку й такий самий комітет у Латвії оголосили про призупинення своєї діяльності. Незабаром після того підрозділи десантних і внутрішніх військ, надіслані до балтійських республік для полювання на юнаків, що ухиляються від призову до Радянської Армії, були виведені звідти.
Загроза для Литви та Латвії минула.
Після подій у Прибалтиці відбулася ще одна спроба наступу на демократію, цього разу в Москві.
Горбачов призначив на 17 березня референдум щодо збереження Радянського Союзу. В Росії Єльцин додав ще одне запитання до населення: чи хоче воно прямих виборів російського президента. Дев’ятнадцятого лютого Єльцин закликав Горбачова піти у відставку, а депутати російського парламенту від комуністів стали вимагати імпічменту для Єльцина. Для вирішення долі Єльцина на 28 березня було скликано термінове засідання З’їзду народних депутатів.
Референдум відбувся 17 березня. Пропозиція зберегти СРСР набрала 75 відсотків голосів, але виборці схвалили й ідею президентської посади в Росії. Дата запланованого усунення Єльцина наближалася, й рух «Демократична Росія» почав готувати на 25 березня масову демонстрацію на підтримку Єльцина. Союзний уряд відповів на це тритижневою забороною демонстрацій у Москві. Однак прихильники Єльцина заявили, що проведуть демонстрацію в будь-якому разі, й уряд почав готувати введення до Москви тисяч військових.
Двадцять восьмого березня провулки та подвір’я в центрі Москви були заповнені сотнями військових автомобілів і тисячами солдатів. Під похмурим небом вулицями бігла у водостоки вода, на тротуарах літні жінки кололи ломами кригу, ніби й не звертаючи уваги на протистояння, що наростало довкола.
У будівлі Мосради, де «Демократична Росія» мала тимчасову штаб-квартиру, постійно дзвонили телефони — надходили нові повідомлення про пересування військ. Один із лідерів руху Володимир Боксер проводив нараду з групою колег для уточнення планів щодо сьогоднішнього мітингу. Ніхто не очікував такої демонстрації сили. Нарешті було ухвалено рішення провести мітинг, але — задля уникнення можливих провокацій — не на щільно оточеній міліцією та військовими Манежній площі навпроти Кремля, як спершу планувалося, а на площах Арбатській і Маяковського.
Демонстрації були призначені на 17:30, але народ почав збиратися задовго до того. Радіостанція «Ехо Москви» розповідала про розташування військ на вулиці Горького та Манежній площі. ТАРС передав попередження Віталія Прилукова — начальника московського КДБ: влада застосує «всі засоби» для запобігання демонстраціям, — і ряди машин «швидкої допомоги» стояли напоготові біля Червоної площі, щоби вивозити поранених.
О 15-й годині п’ятдесят тисяч солдатів внутрішніх військ заповнили всі вулиці на підходах до Манежної площі.
Проте мірою того, як число учасників демонстрації зростало, небезпека нападу танула. Солдати та міліціянти не робили жодних спроб перешкодити натовпу, який збирався на двох площах, попри наявність бронетехніки на вулицях, і поводилися нейтрально чи навіть приязно. Одна жінка спитала командира підрозділу внутрішніх військ біля площі Маяковського: «Ви збираєтеся нас бити?» Офіцер відповів: «Окрім погонів, я маю ще й совість».
Читать дальше