Тепер консерватори були впевнені в невідворотності усунення Горбачова. Проте 2 серпня той оголосив, що Росія, Узбекистан і Казахстан готові підписати союзний договір 20 серпня, що фактично означало припинення існування СРСР. Наслідком цього оголошення стало приготування армії, КДБ і уряду до державного перевороту, який розпочався — без участі партії — через сімнадцять днів.
О 9:30 ранку 19 серпня танки були вже на вулицях Москви. Олег Шейнін (який керував партією за відсутності Володимира Івашка, заступника генерального секретаря, що одужував тоді після операції на горлі) скликав засідання секретаріату в будівлі на Старій площі. Секретарі ЦК запитували про здоров’я Горбачова, який у цей момент був ув’язнений на своїй дачі у Форосі. Відповіді були ухильні. Потім усім роздали текст шифрограми, яку збиралися розіслати місцевим парторганізаціям: вона містила рекомендацію «залучати комуністів до діяльності Надзвичайного комітету».
Атмосфера в будівлі ЦК стала на диво спокійною. Багато співробітників, яким більше не було чого робити, стали дивитись у своїх кабінетах передачі CNN про переворот. Вони побачили першу прес-конференцію керівників заколоту і натовп, що оточив танки на московських вулицях.
О 17-й годині до ЦК привезли каретою «швидкої допомоги» Івашка. Наступного дня місцевим парткомам було надіслано ще одну телеграму із запитанням про настрої громадян. Засідань, реакції чи пояснень ЦК більше не було. Партійні чиновники, як і мільйони громадян, стежили за подіями по радіо й телебаченню.
Проте, коли стало очевидним, що заколот практично провалився, будівлею на Старій площі прокотилася хвиля таємного страху. Народ звик до тотального панування партії в усіх аспектах радянського життя, тож у нього були всі підстави припустити, що і цей переворот був справою рук КПРС.
Отриманий 23 серпня наказ звільнити приміщення на Старій площі приголомшив членів ЦК. Коли перші чиновники залишали будівлю через головний під’їзд, їхні сумки та портфелі обшукувала міліція. Невдовзі всі під’їзди будівлі, крім виходу на вулицю Куйбишева, були заблоковані. Всіх, хто виходив звідти, натовп, поділений навпіл і стримуваний міліцією, пропускав вузьким «коридором ганьби» й супроводжував вигуками: «Мерзотники!»; «Падлюки!»
У той час, як працівники ЦК під дощем втікали від розлюченого натовпу, Горбачов входив до Білого дому, щоби разом із Єльциним постати перед Верховною Радою Росії. У залі Єльцин спонукав Горбачова прочитати записи, зроблені під час серпневого засідання Ради Міністрів, на якому міністри (всі вони були членами партії) переважною більшістю підтримали заколот.
Потім Єльцин вийняв якийсь документ і сказав: «Тепер, щоби трохи перепочити, дозвольте мені підписати указ про заборону діяльності Комуністичної партії РРФСР». Горбачов відповів: «Борисе Миколайовичу... Я не знаю, що Ви тут підписуєте. Це недемократично — забороняти цілу партію через злочини кількох людей». Єльцин не звернув на ці слова уваги й підписав документ під оплески депутатів.
Тепер Горбачов був єдиною людиною в Радянському Союзі, здатною захистити комуністичні партії СРСР і Росії. Він усе ще був радянським президентом і міг скасувати указ Єльцина і спробувати використати армію та КДБ для відновлення контролю над країною. Однак із урахуванням досвіду заколотників, Горбачов не міг бути впевненим в успіху. І він вирішив підтримати Єльцина.
Вранці 24 серпня радянське радіо передало заяву Горбачова, в якій він сказав, що, зважаючи на свою бездіяльність під час заколоту, партія має ухвалити «важке, але чесне рішення про саморозпуск», а також повідомив, що склав повноваження генерального секретаря і віддав розпорядження про конфіскацію державою всього партійного майна.
Поки Горбачов виступав, міліція та солдати МВС почали оточувати всі головні будівлі Комуністичної партії у Москві, стримуючи розгніваний народ. Таким чином, через 73 роки після захоплення влади більшовиками кривава, безумна і сюрреалістична доба комуністичного правління в Радянському Союзі нарешті завершилася.
Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має.
Євангеліє від Матвія. 25:29
МОСКВА, КВІТЕНЬ 1988 РІК
Щовечора великі юрби народу заповнюють просторий Московський аеровокзал — термінал для автобусів до московських аеропортів, який є одним із транспортних вузлів Радянського Союзу (СРСР). У країні з одинадцятьма часовими поясами автобуси виїжджають із аеровокзалу до аеропортів до пізньої ночі, а потім поновлюють рух у передсвітанкові години, тож у цьому скляному терміналі із його дуговими лампами, рядами шкіряних крісел, цілодобовими рестораном і телеграфом майже безперервно вирує життя. Переважну частину людської маси становлють пасажири. Вони зважують свій багаж або стають у чергу до заповненого тютюновим димом буфету, тоді як на великому табло над подвійними дверима висвітлюється час відправлення літаків внутрішніх авіарейсів. Проте крім пасажирів у залі перебувають й інші люди, які нікуди не летять. Вони фактично живуть у аеровокзалі, й дехто з них провів тут чималу частку свого життя.
Читать дальше