Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Вночі в залі аеровокзалу стоїть галас і сяє яскраве світло. Колами ходить міліція, яка запросто може затримати шукача правди за «вештання». Одного разу міліціянти підійшли до жінки, що сиділа поруч із Валентиною Ромашовою, і заговорили з нею. Жінка стала кричати: «Я шкільна вчителька! Я порядна людина! Мене звільнили, але...» Міліціянти вивели її. Ромашову, яка була в такому самому вразливому становищі, вони чомусь не стали чіпати.

З 1988 року почалася певна лібералізація, й шукачі правди отримали змогу ночувати в аеровокзалі без періодичних утисків.

В аеровокзалі пахне пилом далеких країн. Але більшість шукачів правди через короткий проміжок часу уже майже не помічають нічого довкола. Минають тижні, й вони здебільшого сидять, занурені в свої думки, поглинуті своєю боротьбою, яка й привела їх до Москви.

Радянське суспільство відзначалося двома особливостями, внаслідок яких і виникли ці шукачі правди: безправністю радянських громадян у своїх трудових колективах і схильністю чиновників уважати людей взаємозамінними.

Колективи були засобом засліплення громадян щодо радянської системи, й фактично саме на рівні колективу траплялося найбільше утисків. Якщо громадянин демонстрував неприйнятний ступінь незалежності, перша реакція надходила не від КДБ, а саме від його колективу, де його могли піддати гонінням, звільнити чи змусити подати заяву про звільнення.

«Керівник трудового колективу має виховувати членів цього колективу, щоби вони не пиячили, не крали й взагалі були добрими радянськими громадянами», — розповідав мені Йоганнес Тамме, ліберальний естонський посадовець-ідеолог, коли ми сиділи з ним у талліннській кав’ярні в березні 1988-го. «Якщо ти поб’єш дружину, вона може прийти на твоє підприємство й поскаржитися, що вони не виховують тебе належним чином. Зазвичай кожний керівник на підприємстві відповідає за виховання підлеглих. Директор виховує начальників цехів, ті — бригадирів, а бригадири — майстрів. Якщо хтось вчинить злочин, подасть заяву на еміграцію або не повернеться із закордонного відрядження, це розглядається не просто як рішення окремої людини, а як провал у колективному вихованні, й за це можуть бути покарані керівники всі рівнів у трудовому колективі».

«Відповідальність» колективу за своїх членів давала йому право цікавитися кожним аспектом їхнього особистого життя — від подружньої зради до зловживання алкоголем і будь-яких інцидентів, дружніх зв’язків чи висловлювань, що давали підстави для підозри в політичній нелояльності. Людина не тільки перебувала під контролем свого колективу, а і цілком залежала від нього. Серед працівників розподіляли високо ціновані путівки на курорти, записували в чергу на придбання меблів або автомобілів, а головне — тут зазвичай регулювали чергу на квартиру. Як і будь-який дефіцит, квартири були предметом спекуляції, і навіть ті, хто чекав на квартиру 10–15 років, не могли бути впевнені у збереженні свого місця в черзі.

Громадянин залежав від свого трудового колективу навіть тоді, коли хотів змінити місце роботи. Щоби влаштуватися на нову роботу, треба було пред’явити трудову книжку, що містила всі деталі його попереднього стажу. Таким чином, зафіксовані в книжці пониження на посаді, догани чи звільнення — незалежно від їхньої обґрунтованості — могли зіпсувати людині перспективи працевлаштування на все життя.

Іншим чинником, який сприяв виникненню шукачів правди, була зумовлена бюрократичною машиною надзвичайна залежність суспільства від документів.

Від моменту зачаття майбутнього громадянина його мати має засвідчити факт своєї вагітності. Якщо вагітна жінка не має документів, які це підтверджують, їй не нададуть на роботі декретної відпустки — хоч би її вагітність і було видно неозброєним оком. Після народження дитина отримує «медичний паспорт», в якому вказуються імена, дати народження та національність батьків. Отже, дитина часто вже має паспорт ще до отримання власного імені.

У шістнадцять років громадянин отримує внутрішній паспорт і вже офіційно вважається повноцінним членом радянського суспільства. Він зобов’язаний завжди мати свій паспорт із собою, а сам цей документ є вражаючим прикладом обробки окремої людини в Радянському Союзі задля потреб суспільства. Некорисний для самої людини, паспорт призначений забезпечувати важливою інформацією міліцію. Там є штамп про шлюб або розлучення. Там є місце для переліку дітей, а найголовніше — є штамп прописки, який свідчить про те, що цій людині дозволено мешкати за певною адресою.