Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Отже, міліція має змогу тримати під наглядом майже все населення. Якщо громадянин хоче переїхати в інше місце, він має отримати в паспорті штамп про виписку з останнього місця проживання, бо без такого штампу не зможе зареєструватися на новому місці. До 1990 року радянський громадянин, плануючи поїздку до іншого міста більш ніж на три дні, мав звертатися до тамтешньої міліції за дозволом на тимчасову реєстрацію.

Коли громадянин має намір одружуватися, він знов-таки залежить від документів. Після подання нареченими заяви про намір взяти в шлюб їм пропонують заповнити анкети, які мають засвідчити правомірність їхнього наміру. Під час приймання документів майбутньому подружжю видають «Запрошення», яке дає їм право на придбання обручок, взуття та одягу в спеціальних салонах для наречених, а також на замовлення весільної машини.

Після смерті громадянина перший обов’язок найближчих родичів — здати його паспорт. Після цього їм видають свідоцтво про смерть, потрібне для придбання труни в спеціальній крамниці речей для поховання відповідного району. Глава родини зберігає документи на два місця на цвинтарі. Загубивши документи, він втрачає і місця. Підготувавши все для поховання, найближчий родич отримує довідку, на підставі якої небіжчику призначають місце на районному цвинтарі. Визначають дозволений тип пам’ятника і родичів попереджають, що за будь-яке порушення відповідних правил пам’ятник буде демонтовано.

Отже, на кожному етапі свого життя громадянин підлягає «обробці» адміністративною машиною, яка трактує його відповідно до його соціальної функції та поширює бюрократичну стандартизацію на найінтимніші та найболючіші моменти людського життя.

Тенденція адміністративного апарату вважати людей взаємозамінними часто має трагічні наслідки.

У травні 1971 року у Вітебській області Білорусії на путівцях між Вітебськом і Полоцьком став орудувати серійний вбивця. Число жертв зростало з кожним роком, і на жовтень 1985 року їх було вже тридцять сім. Тіла вбитих жінок знаходили в кущах, лісах, на пустищах, подекуди на міських околицях. Усі жертви були задушені.

Злочинець рік за роком безперешкодно скоював свої вбивства, а міліція кожне з них розглядала як окремий випадок, аж поки у 1985 році, після виявлення тіла тридцять сьомої жертви, розслідування не доручили Миколі Ігнатовичу, старшому слідчому білоруської прокуратури. Він став читати матеріали справ з усіх нерозкритих убивств жінок у цій місцевості й дійшов висновку, що всі вони були вбиті однією людиною. Схожість цих справ була цілком очевидною. Всі жертви були знайдені задушеними поблизу малолюдних сільських шляхів, і багатьох із них бачили востаннє, коли вони сідали в машину якогось незнайомця. Чимало із цих жінок були зґвалтовані, але ознаки боротьби були відсутні, що наводило на думку про зґвалтування в непритомному стані або після смерті.

Міліція нарешті почала шукати одного вбивцю, а не різних, і характер розслідування змінився. Інформація, отримана за ці роки від свідків, вказувала на те, що вбивця був високим чоловіком міцної статури, й на 1985 рік йому було близько 40. Ігнатович став шукати людину, яка відповідала цьому описові й була спроможна вбивати жінок, починаючи від 1971 року.

Слідчі спробували порівняти паузи в серії цих убивств із періодами, коли відомі злочинці з цих місць перебували в колоніях, але це не дало результатів. Однак у 1985 році знайшовся свідок, який бачив, як одна з останніх жертв сідала в червоний «Запорожець». Ігнатович виявив півтори тисячі «Запорожців», зареєстрованих у Вітебській області, і міліція почала зупиняти ці автомобілі й перевіряти документи у водіїв. Активність міліції знервувала вбивцю, і для того, щоб її дезорієнтувати, він убив ще одну жінку в незвичний спосіб. Це сталося поблизу Вітебська, і вбивця залишив у роті жертви записку: «За зраду — смерть. Боротьба з лягавими та комуністами». Завдяки записці Ігнатович отримав зразок почерку злочинця.

Ігнатович склав мапу всіх убивств жінок у цій місцевості від 1971 року, позначивши місця, де востаннє бачили жертв. Згідно з нею жертви або виїжджали вранці з Полоцька, або поверталися до нього ввечері з інших міст. Тепер стало очевидним, що вбивця жив неподалік Полоцька, й Ігнатович припустив, що останнє вбивство було вчинено під Вітебськом, щоби збити слідчих зі сліду. Він перевірив дані державної реєстрації автомобілів і виявив у районі Полоцька 45 власників червоних «Запорожців». Порівнюючи їх із ймовірним профілем убивці, Ігнатович зупинився на Геннадії Михасевичі — завідувачі авторемонтної майстерні в радгоспі «Двина», розташованому за два кілометри від Полоцька.