Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Він брав також участь у демонстраціях. Першого травня Бойчишин приєднався до авангарду п’яти- чи шеститисячної колони демонстрантів, яка пройшла за сотню метрів від міської ратуші, де місцеві партійні керівники готувалися приймати першотравневий парад. Раптом натовп різко насунувся і прорвав міліцейський кордон. Бойчишин упав, його побила міліція, але іншим демонстрантам вдалося прорватись, і вони пройшли повз офіційні трибуни, тримаючи плакати з націоналістичними гаслами та українські прапори.

У вересні, коли проходив установчий з’їзд Руху в Києві, на вулицях усіх міст Західної України майоріли українські прапори, відбувалися демонстрації на честь річниць важливих подій у житті недовготривалої незалежної Української Республіки або в пам’ять про масові депортації. Демонстрації ставали дедалі чисельнішими, сягнувши зрештою цифри в 100 тисяч учасників.

Однак незважаючи на цей бурхливий вияв націоналізму в Західній Україні, Бойчишин та інші активісти Руху в регіоні були стурбовані очевидною відсутністю національного запалу в дуже русифікованій Східній Україні. Бойчишин регулярно їздив до східних міст у сподіванні допомогти їм повторити той успіх у масовій організації людей, якого Рух домігся у Львові. Він хотів також, проповідуючи міжетнічну гармонію, пом’якшити уявлення про українських націоналістів як про людей, нетерпимих до інших національностей. Але скрізь зустрічав лише нерозуміння та неприязнь.

У Тернополі Бойчишин узяв участь у церемонії перепохован-я жертв розстрільної команди сталінських часів, а після неї став розповідати про історію політичного терору в Україні. Більшу частину його промови аудиторія прослухала з повагою, але коли він сказав, що саме Ленін віддавав перші накази про розстріл священиків, у натовпі залунали голоси протесту і недовіри.

У Полтаві міліція зупинила автобус, яким їхав Бойчишин, і наказала водієві стати на узбіччя. Тамтешні прихильники Руху зустрічали автобуси й розповідали, що активістів знімають із потягів, а міліція зупиняє автомобілі із львівськими номерами. Вони повідомили також, що людей у Полтаві попередили за кілька днів, що екстремісти зі Західної України планують теракти. Переконавшись у неможливості проведення мітингу в центрі міста, Бойчишин повів демонстрантів до найближчого парку, де заявив присутнім, що Україна зможе керувати власною долею лише за умови незалежності. Проте численні глядачі ототожнили учасників мітингу з прихильниками Степана Бандери.

«Ви бандерівці», — говорили вони.

«Правильно, — відповідали демонстранти, — ми бандерівці. Бандера не спинявся ні на хвилину, щоб Україна стала європейською державою».

«Але він звірства чинив».

«Тоді була війна, і ніхто не залишився із чистими руками».

Врешті-решт якась жінка із натовпу вигукнула: «Я згодна, що Україна має бути незалежною, але не можна ось так виступати проти Леніна, проти червоного прапора й усього, за що ми бились у Великій Вітчизняній війні».

У Донецьку активісти Руху разом із Бойчишиним ходили від шахти до шахти й роздавали листівки та літературу. Їх майже ніде не приймали добре, й іноді розвертали назад ще перед входом до шахти. Проте навіть тоді, коли їм дозволяли поспілкуватись із шахтарями, переконати людей майже не вдавалося. «Нам байдуже, якою мовою розмовляти, — говорив Бойчишину один шахтар, — аби ковбаса була». Людей із такими поглядами Бойчишин називав «ковбасниками».

Інший шахтар заявляв: «Так склалося історично: ми завжди жили разом із Росією».

«Факт той, — відповідав Бойчишин, — що нас примушували жити з Росією».

«Але Росія — це ліс, газ і нафта».

«Насправді все це береться з України», — сказав Бойчишин.

Постійно стикаючись у Східній Україні з ворожим і скептичним ставленням, активісти Руху, в тому числі Бойчишин, упевнилися в потребі акцій, які об’єднали б обидві частини республіки. Так народився план «Української хвилі».

Їдучи автострадою, Бойчишин бачив, що кількість добровільних учасників «Української хвилі» перевершила навіть найоптимістичніші його очікування. За первісним задумом, демонстранти мали стояти на відстані десяти метрів один від одного і тримати між собою стрічку, але в багатьох місцях маршруту люди стояли, взявшись за руки й у три-чотири ряди.

Бойчишин їздив уздовж маршруту вперед і назад, вирішуючи проблеми мірою їхнього виникнення. У Новоград-Волинському поблизу Житомира в ланцюгу утворилася прогалина: місцеві власті залякали жителів міста якимись головорізами, щоби вони не ставали в ланцюг. Бойчишину вдалося забезпечити підвезення автобусами заміну зі Західної України. Якщо якісь транспортні підприємства відмовлялися надавати автобуси або посилались на брак бензину, Бойчишин із колегами з’являлися туди, вимагали автобусів та оплачували їхню оренду. Бойчишин мав сумніви щодо підтримки демонстрації у східній частині маршруту, але насправді на цю ідею з ентузіазмом відгукнулася вся республіка. Живий ланцюг не тільки не мав прогалин, а й утворив додаткову петлю від Львова до Івано-Франківська.