Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

17 вересня 1989 року Львів став свідком найбільшої демонстрації в своїй історії. Нею було відзначено п’ятдесяту річницю вступу до міста радянських військових частин згідно з Пактом Молотова-Ріббентропа. П’ятнадцять священиків забороненої Греко-католицької церкви відправили службу просто неба для майже 250 тисяч людей, що зібралися на площі перед Пороховою вежею. Після молитви учасники широким потоком, зі свічками та іконами в руках, рушили містом до собору св. Юра, закритого для греко-католиків, і відправили там службу. О 19-й годині демонстранти знову зібралися в середмісті на хвилину мовчання — на вшанування пам’яті жертв радянської окупації. О 21-й годині вони розійшлися по домівках, вимкнули там світло і поставили на підвіконня свічки, перетворивши все місто на мерехтливий меморіал.

Коли починалися перші демонстрації, батьки благали свої дітей не брати в них участі: «Вас розстріляють так само, як ваших братів і сестер». Але, побачивши масову підтримку українського націоналізму, люди позбулися страху.

На День Львова, 1 жовтня 1989 року, тисячі маніфестантів пройшли центром міста слідом за дівчиною в національному вбранні, яка вся була оповита мотузкою — в неї не були зв’язані лише ноги. Поширилися чутки про арешт кількох студентів. Частина натовпу залишила ходу і пішла до управління міліції, де їм було наказано розійтися. Однак багато хто, опинившись у глухому куті, не зміг вийти, й міліція накинулася на демонстрантів, декого з них жорстоко побивши. Майже сорок осіб довелося госпіталізувати. У відповідь лідери місцевого Руху закликали до загального страйку, і 3 жовтня всю роботу в місті, за винятком надзвичайних служб, було припинено. Це була перша демонстрація Рухом своєї політичної сили. Більше міліція Львова не намагалася розганяти демонстрантів.

Наприкінці жовтня активісти Руху, впевнені в підтримці з боку західноукраїнських націоналістів, розробили план символічного єднання громадських активістів Західної України із населенням решти республіки у формі живого ланцюга між Львовом і Києвом.

Неперервний дощ поливав шпилі та фасади львівського середмістя 21 січня 1990 року, коли Михайло Бойчишин, співробітник Інституту конвеєробудування, який став одним із лідерів Руху, завів свою машину й почав повільно просуватися багатолюдними брукованими вулицями. Куди кинь оком, скрізь були юрми людей з українськими прапорами.

Виїхавши зі Старого міста, Бойчишин повернув до одного з нових районів, де теж тягнулися довгі колони демонстрантів, деякі — під проводом греко-католицьких священиків. Нарешті Бойчишин виїхав на автостраду, що вела до Києва, і там побачив видовище, яке остаточно переконало його: прагнення України до незалежності зупинити неможливо. Автострада прорізала безмежні поля солом’яного кольору, що простягалися під сірим вологим небом аж до обрію, і з обох боків дороги — скільки сягало око — стояли, як нескінченний частокіл, демонстранти, взявшись за руки й вимахуючи прапорами на знак підтримки вільної України.

Бойчишин походив із родини, яку, як і більшість родин у Західній Україні, не оминули репресії. Його матір було заслано до Сибіру, а один із дядьків помер у воркутинській шахті. У брежнєвські роки Бойчишин не вирізнявся політичною активністю. Але з початком лібералізації в СРСР він організував на своєму підприємстві філію Товариства української мови ім. Шевченка. Першою офіційною акцією цієї групи стало написання заяв до керівництва заводу лише українською мовою. У березні 1989-го, після оголошення про створення Руху, Бойчишин заходився організовувати на заводі його філію.

Ідея Руху викликала серед робітників велике зацікавлення, бо, на відміну від Товариства ім. Шевченка, зосередженого на питаннях мови, Рух мав у собі потенціал політичної опозиції. Жодної легальної політичної опозиції в Західній Україні не було від часів приєднання цієї території до СРСР у 1939 році, але, попри повоєнний терор і русифікацію, тут завжди жеврів прихований український націоналізм. Коли філія Руху зібралася на конвеєрному заводі, на інших підприємствах теж почали спонтанно виникати такі філії. За лічені місяці Рух став у Західній Україні масовою організацією.

Життя Бойчишина зазнало змін. Щовечора йому доводилося виходити з дому, зустрічатися з іншими активістами на квартирах або на підприємствах, обговорювати з ними шляхи розширення густої мережі місцевих організацій Руху.