Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Однак після катастрофи 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС ситуація стала змінюватися.

Увечері 27 квітня Попович зустрів у вестибюлі інституту співробітницю, яка виглядала наляканою і захеканою. «Ви чули новини? — спитала вона. — На Чорнобильській АЕС сталася аварія».

«Ви знаєте, що саме трапилося?» — спитав Мирослав Попович.

«Не знаю, але чула — щось серйозне».

Попович поїхав додому й спробував щось дізнатися з повідомлень західних радіостанцій, яких тоді глушили. Він знав, що в разі катастрофи радянське радіо про неї не повідомить. Але навіть на «Німецькій хвилі» він нічого не почув.

Однак наступного дня Києвом стали ширитися чутки, а 29 квітня «Бі-Бі-Сі» передало перші подробиці вибуху і витоку радіації та порекомендувало жителям Києва зачиняти вікна, мити підлогу та не виходити на вулицю.

У місті запанувало збентеження та безлад. Із радянських джерел інформації не надходило жодних підтверджень того, що киянам є чого боятися, але ходили чутки про масову евакуацію людей з території довкола атомної станції. Іноземні радіостанції, чутні попри глушіння, повідомляли, що через вибух у Чорнобилі стався найбільший в історії ядерної енергетики виток радіації.

Першого травня, чудового сонячного дня, керівництво української компартії провело традиційну першотравневу демонстрацію, і головну вулицю Києва Хрещатик заполонили трудящі із червоними прапорами, українські танцюристи, які кружляли під звуки музики, та діти з паперовими квітами. Ніхто з них не підозрював, що наражається на радіацію, рівень якої в дві тисячі разів перевищує норму.

Проте вже 2 травня Київ охопила паніка. Причиною стали повідомлення західних радіостанцій про те, що комуністичні керівники України вивозять своїх дітей. Наприкінці того дня ледь не всі намагалися вивезти з міста дітей і жінок дітородного віку. Третього травня, коли офіційні засоби інформації все ще мовчали про аварію, Попович проводив на місцевому телебаченні економічну дискусію. Він знав, що відбулася велика катастрофа, але не наважився згадати про неї в ефірі. Після програми Попович проводжав одного московського посадовця, який брав участь у теледискусії, на вокзал, і там вони побачили сотні людей, які брали в облогу кожний потяг, намагаючись посадити своїх родичів до вщерть заповнених вагонів. Налякані, Попович і його гість переходили з перону на перон у пошуках хоч би якого потяга, яким можна було би поїхати з Києва. Врешті-решт за допомогою Поповича посадовцю пізно вночі вдалося втиснутися до московського потяга.

Четвертого травня Попович із донькою та онукою поїхав на вокзал, де тепер панував цілковитий безлад. Квитки втратили свій сенс. На перонах спалахували бійки, коли люди намагалися запхати своїх жінок і дітей у вагони. Купе скоро стали такими забитими, що неможливо було зачинити двері, й кожен потяг, який вирушав із Києва, був схожий на потяг метро в годину пік. Нарешті Поповичу вдалося посадити доньку на потяг до Ленінграда і передати їй онуку через вікно.

У наступні місяці після катастрофи відбувалося поступове розширення гласності, але Попович не сприймав ці зміни всерйоз. Лише в 1989 році він долучився до події, яка мала радикалізувати свідомість українців, — до утворення Руху.

Одного лютневого дня літературний критик В’ячеслав Брюховецький і секретар парторганізації Спілки письменників України Борис Олійник запросили Поповича до Будинку письменників, де попросили допомогти організувати Український народний фронт — на кшталт тих, що вже існували в прибалтійських республіках. Один із друзів Поповича на той час уже писав економічну програму для цієї організації, і Попович погодився приєднатися.

Двадцятого березня Рух провів організаційне засідання в маленькому театрі на вулиці Чкалова, в якому взяли участь 60 осіб — більшість із них були членами партії та відомими, офіційно визнаними письменниками. Організатори зустрічі не зверталися до влади за відповідним дозволом, тож за тодішніми законами вона була нелегальною.

Атмосфера на засіданні була пронаціоналістичною, це спрямування було особливо сильним у середовищі київських письменників. Всі обговорення вели українською мовою, а однією з вимог була заборона батькам обирати мову навчання для своїх дітей. У своїх промовах делегати звинувачували також партійних чиновників у перешкоджанні перебудові й називали Україну «Вандеєю перебудови». Наприкінці засідання поет Іван Драч, який виконував обов’язки головуючого, звернувся до Поповича і несподівано запропонував йому стати головою. Рух орієнтувався — принаймні офіційно — на підтримку Горбачова, а ставлення Поповича до Горбачова змінилося за ті три роки, що минули після Чорнобиля. Якщо раніше він не довіряв йому, як і будь-якому комуністичному керівнику, то тепер вважав, що Горбачов символізує собою прогрес, і якщо населення не захищатиме його, то його можуть усунути. Попович вирішив пристати на пропозицію.