Комуністи зібралися в кінозалі, розташованому в підвалі Ради. Вони були геть розгублені. Напередодні російський парламент призупинив діяльність російської комуністичної партії, і більшість українських комуністів вважали, що їм нічого не залишається, як дистанціюватися не тільки від заколоту, а і від подій у Росії. Проте висловлена ідея — взяти на себе ініціативу з розпуску СРСР — здалася більшості фантастичною. Один із депутатів сказав: «Я не розумію, навіщо нам незалежність. Ми ж не зробили нічого поганого».
Однак невдовзі дискусія зосередилася довкола критичного питання: чи зможуть комуністи втримати владу в незалежній Україні. Дехто з депутатів-комуністів уважав: якщо в Москві за головного буде Єльцин, незалежність — це спосіб урятувати панування комуністів в Україні, можливо, під іншою назвою. Водночас усі розуміли, що комуністи ризикують утратити все, якщо опиратимуться, і парламент буде розпущений силоміць. Гуренко підсумував: «Якщо не проголосуємо за незалежність, горе нам».
О 16-й годині комуністи почали перемовини. Їхній лідер Олександр Мороз повідомив опозицію, що голосування за незалежність без референдуму він вважає проблематичним. Тоді дуже швидко Павличко, Юхновський та Яворівський написали й передали Морозу текст Акта проголошення незалежності з пунктом, який передбачав проведення референдуму.
О 17-й годині на закритій нараді почалося обговорення декларації. Депутати-комуністи не могли всидіти на місці. Вони підводилися, намагалися заспокоїтися, ходили туди й сюди. Нарешті, текст Акта було поставлено на голосування, і комуністи підняттям рук підтримали його. З підземної конференц-зали вони виходили, ще не оговтавшись від того, що зробили, але переконували самих себе, що це був для них єдиний спосіб зберегти свою владу в Україні.
О 17:55 напружена тиша заповнила залу Верховної Ради, коли депутати зайняли свої місця і приготувалися голосувати за Акт проголошення незалежності. Кравчук оголосив, що надає слово Левку Лук’яненку, ще одному колишньому політв’язню, який провів 23 роки в радянських таборах.
Лук’яненко зайняв місце голови замість Кравчука і закликав залу проголосувати за проголошення України «незалежною демократичною державою».
Коли депутати вставили свої картки в пристрої для голосування на столах, всі погляди звернулися до електронного табло на стіні зали в очікуванні історичного вердикту. І раптом там висвітився результат: 346 — «за», 1 — «проти», 3 — «утрималися». Зала вибухнула шквалом оплесків.
Націонал-демократи вважали, що досягли своєї мети — незалежності України, а комуністи — що уникли катастрофи й зможуть зберегти свої позиції у новій Україні.
О 21-й годині Кравчук, на прохання Чорновола, погодився впустити до парламенту народ. Двері відчинились, і до зали ринули люди з величезним блакитно-жовтим українським прапором. Коли його розгорнули над столом президії, націонал-демократи заспівали «Ой у лузі червона калина...» — неофіційний гімн України, а також національний гімн «Ще не вмерла України...» Лук’яненко безуспішно закликав до порядку. Хвилин за десять зала нарешті заспокоїлася, і Лук’яненко сказав: «Те, за що билися й страждали багато поколінь, здійснилося. Ми нарешті маємо те, що для інших націй давно було зрозумілим, — власну державу».
Ця сцена в українському парламенті позначила завершення процесу, який тривав понад п’ять років. Коли Горбачов і його колеги ініціювали політику гласності, вони навряд чи усвідомлювали, що зрештою це приведе до відокремлення України. Проте з настанням гласності вектор української історії змінився. Гласність розірвала зачароване коло марксистської ідеології «інтернаціоналізму» й, ознайомивши українців із подробицями русифікації та штучного голодомору в Україні в 1930-х роках, допомогла також показати російсько-українські стосунки в іншому світлі. Вперше українці стали дивитися на свою країну не як на «братську республіку», а як на жертву пригноблення, і націоналізм почав відроджуватися.
Наслідком цієї переоцінки стало прагнення України до незалежності. Західна Україна, анексована Радянським Союзом на початку Другої світової війни й негайно піддана масовому терору, завжди була рішуче налаштована позбутися радянського панування. Однак у решті областей України це розвивалося поступово, мірою того, як дедалі більше людей, дезорієнтованих під впливом нової інформації крахом універсальної марксистсько-ленінської теорії, що раніше визначала їхнє життя, переживали кризу свідомості й починали інакше дивитися на колись знайомий світ.
Читать дальше