Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Ти бачила газету?» — спитала Овдіюк.

«Бачила».

Впродовж більш ніж п’ятдесяти років обидві жінки говорили про голод лише поміж собою. Овдіюк викладала історію в сільській школі, вихваляючи «досягнення» соціалізму. Своїм учням вона і словом не прохопилася про голодомор. Але з Олесею вони давно заприсяглися, що одного дня складуть перелік імен усіх мешканців Таргана, померлих від голоду.

«Ну, ти готова?» — спитала тоді Овдіюк.

«Готова».

«А якщо нас заарештують?»

«Я не боюся».

Відтоді спливло ціле життя, але їй здавалося, що це було лише вчора.

Спершу радянська влада заарештувала найкращих селян, в тому числі батька Олександри. Потім зігнала решту в колгоспи. Продуктивність праці знизилась, і влада пояснювала це «саботажем». Восени 1932 року до сіл були відряджені загони «активістів» конфісковувати «сховане» зерно. Вони заходили до хат, зривали підлогу і простромлювали землю залізними прутами. Вони забирали все — весь врожай, всі запаси й весь насіннєвий фонд. Селяни благали цих грабіжників залишити хоч трохи зерна, але на них не зважали.

У грудні 1932 року, коли голод уже поширився українськими селами, мати відвезла Олександру з Полтавської області до села Тарган, де вона народилась, і залишила її у дядька, Григорія Овдіюка. Потім поїхала працювати до Сумської області, де, за чутками, умови життя були кращі.

До кінця 1932 року залишки запасів зерна було вичерпано. Селяни перебивалися картопляним лушпинням і чекали допомоги з міст. Але допомога так і не надійшла. Виснажені коні вмирали, й люди відрізали від них шматки та їли.

Спочатку селяни думали, що це якась жахлива помилка, але минали дні, й вони почали усвідомлювати, що стали жертвою якогось диявольського задуму. Спочатку до них перестали приїжджати медики та представники влади, потім на шляхах були встановлені блокпости, щоби не дати селянам виїхати. Всі залізничні станції, навіть найдрібніші, були оточені військом. Селяни із жахом побачили, що влада вирішила ув’язнити їх у селах, а їжі немає.

У боротьбі за життя вони вдавалися до відчайдушних пошуків чогось їстівного: збирали жолуді, їли мишей, пацюків, горобців, мурах і хробаків. Їли кору дерев, стеблини трави й осіннє листя. Спочатку почали вмирати діти, потім старі.

Учні Овдіюк поступово перестали ходити до школи. Одного дня, перед самим закриттям школи, один із учителів попросив Овдіюк і ще двох дітей з’ясувати, чому Тимош Бабенко не прийшов на заняття. Коли вони прийшли до його хати, то дізналися, що мати, яка збожеволіла від голоду, порубала Тимоша сокирою на дрібні шматки.

Наприкінці лютого звуки звичайного життя в селі поступилися мертвій тиші. Єдиною надією селян була озима пшениця, але вона була похована під шаром снігу. В несамовитих зусиллях обманути смерть жителі села подрібнювали кістки, їли шкіру від взуття, щавель, лишайники та кропиву.

Одного вітряного дня до хати, де Овдіюк жила з двоюрідними братом і сестрою п’яти й дев’яти років, зайшов якийсь чоловік зі скуйовдженим волоссям і гарячковим поглядом. Він мав із собою ніж і, схопивши дівчинку Аліну за руку, спробував відрізати від неї шматок м’яса. Однак вона була такою схудлою, що різати було нічого. «Самі кістки!» — заволав чоловік. Він був готовий убити дівчинку, аж тут помітив, що перед дверима лежать кілька буряків, і вибіг за ними надвір. Перелякані діти хутко зачинили двері.

Примара смерті була скрізь. Руки селян перетворилися на тріски, а черева жахливо роздулися. Вони безперервно мочилися. Над засніженими полями віяв вітер, і мертві тіла складали штабелями на подвір’ях і на земляних підлогах хатин. Візник із запряженим конем возом повільно їздив селом і збирав тіла, а потім їхав до цвинтаря й скидав їх одне на одного у відкриту яму.

Овдіюк вдалося уникнути смерті завдяки тому, що її дядько працював у сусідньому колгоспі й регулярно отримував там порцію муки. Однак наприкінці березня в Олександри та її двоюрідних брата і сестри почали пухнути ноги. Вона написала матері: «Приїжджай і забери свою доньку, бо ми помираємо». Мати приїхала до Таргана наприкінці квітня з мішком муки. Побачивши тітку, п’ятирічний брат Олександри закричав: «Ми врятовані!»

Нагодувавши родину, мати Олександри разом із донькою пішла мовчазним селом. На деревах вже з’являлося листя, але в хатах не було жодних ознак життя. Нарешті вони прийшли до одного із родичів — Адама Каплуна. Відчинивши двері, вони побачили трьох мертвих дітей, покладених рядком на кухонному столі. Поруч на лавці лежало ще двоє. Каплуна в хаті не було. Олександра знала, що він помер раніше. Мати дітей сиділа на стільці. Побачивши родичку з мішком муки, вона сказала: «Я зараз теж помру». Підвелася зі стільця і сконала у них на очах.