Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

У Києві відбувся великий мітинг за участі приблизно 60 тисяч осіб. Такі самі мітинги відбулися й у Харкові, Запоріжжі, Одесі та Донецьку. Під кінець дня Бойчишин, який невтомно працював над організацією «Української хвилі», переконався в тому, що розкол у країні починає зникати [6] Близько 21:45 15 січня 1994 року Михайло Бойчишин (на той час голова секретаріату Руху) вийшов із штаб-квартири організації і пішов додому. Близько 23-ї години двоє озброєних чоловіків прорвалися до офісу Руху крізь охорону, сказавши, що мають «посилку для Бойчишина». Бойчишин так і не з’явився вдома, і його доля відтоді невідома. Голова Руху В’ячеслав Чорновіл в інтерв’ю японській газеті «Asahi Shimbun» сказав, що поведінка правоохоронних органів, які після тривалої бездіяльності вдалися до імітації пошуку Бойчишина, переконала його в тому, що це викрадення було актом політичного терору. Воно залишило Рух без людини, яка відповідала за його фінансові справи, напередодні парламентських виборів 27 березня 1994 р., що могло призвести до втрати 5–10 місць у парламенті. Рух також отримав документальні підтвердження зловживань у вищих ешелонах влади в Україні та існування таємних мафіозних структур. Саме Бойчишин мав намір оприлюднити їх. Він говорив Чорноволу: «Давайте покажемо напередодні виборів їхнє справжнє обличчя». .

Після «Української хвилі» активісти національного руху звернули свою увагу на штучний голодомор 1930-х років, і наступною важливою подією у просуванні України до незалежності стало вшанування жертв цього геноциду. Воно відбулося у вересні 1990 року в селі Тарган під Києвом.

На початку 1990-х психологічний ефект гласності відчувався в усій повноті. По всій країні виявляли стволи шахт, заповнені тілами сталінських жертв. Здавалося, що кожного дня викопують нові скелети й запалюють нові свічки. Проте українців найбільше схвилювали опубліковані в газетах свідчення про штучний голод, організований проти селянства в 1930-х роках, і зокрема голодомор 1933 року.

Впродовж багатьох років кордони між радянськими республіками вважали символічними, але тепер українці дізналися, що в 1930-х роках кордон між Росією та Україною став межею між життям і смертю.

Люди в усіх частинах республіки мимоволі замислилися над відмінністю української ідентичності від радянської. Ширшим стало вживання української мови, яку тривалий час можна було почути лише в Західній Україні та в селі. Українські науковці, які десятиліттями не могли чесно описувати свою історію, почали представляти її як довгий перелік російських і радянських злочинів.

Країна залишалася розділеною. В березні 1990 року перші в історії радянської України напіввільні вибори принесли Рухові приголомшливу перемогу в Західній Україні, але в решті країни, скориставшись своїм широким контролем над підприємствами та організаціями, більшість голосів здобули комуністи. В результаті цього Кравчук був обраний головою президії нового парламенту, і лише чверть депутатів були демократами. Проте на цей час відбулася певна зміна в поглядах навіть комуністів. 16 липня український парламент під впливом проголошення суверенітету Росії підтвердив український контроль над ресурсами республіки, а також право України мати власну армію та запровадити власне громадянство.

Внаслідок цього зростання національної самосвідомості інтерес до минулого став притаманним багатьом людям, і це спонукало тисячі українців зібратися в селі Тарган.

7 вересня 1990 року, коли західне сонце освітлювало своїми косими променями тарганський цвинтар, Олександра Овдіюк тримала руку своєї подруги Олесі Масло і гірко плакала. Їй важко було повірити, що через стільки років світ згадає про те, що трапилося колись у цьому безлюдному місці.

Український письменник і дослідник Володимир Маняк спустився сходинками з дерев’яної платформи, зведеної над могильниками, в яких було виявлено кістки 360 людей, померлих від голоду в 1933 році. Поруч стояла статуя дівчинки з хрестом. На ній був напис: «Голод і тяжка праця позбавили їх життя».

Овдіюк чекала, коли Маняк почне. Як, думала вона, можна словами описати те, що тут відбувалося?

Сірим листопадовим ранком 1987 року Овдіюк вийшла до поштової скриньки забрати свіжий номер газети «Сільські вісті». Повернувшись із ним до своєї маленької дерев’яної хатки, вона сіла біля грубки, розгорнула газету — і пережила справжній шок. У статті на першій шпальті докладно розповідалось про голодомор 1933 року. З початком нової політики гласності газети ставали дедалі відвертішими, але все одно Овдіюк не очікувала нічого подібного. Вона вискочила з хати й побігла до свої подруги Олесі Масло, яка теж пережила той голод.