Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

У 1987 році село Тарган виглядало зовсім інакше. Замість мазанок під солом’яними дахами, що тягнулися по боках путівців за часів голодомору, тепер стояли цегляні будинки. В селі були телевізійні антени й телеграфні лінії. Земля стала родючою, і колгоспники вирощували тут зернові, картоплю, цукрові буряки, овочі, гречку.

Там, де колись панувала мертва тиша, тепер гуркотіли трактори й мотоцикли, ґелґотіли гуси й співали півні. Однак вісім місяців голодомору 1933 року, коли з 900 мешканців села голодною смертю загинули 360, залишилися в пам’яті тих, хто тоді вижив. Офіційно голоду не було. Ніде неможливо було про нього прочитати. Якщо про нього згадували в якомусь романі, роман піддавали цензурі. Якщо якийсь колгоспник наважувався нагадати про голодомор, він ризикував бути заарештованим. Але між собою селяни старшого віку розмовляли про голод.

Овдіюк і Масло були вже на пенсії, але після публікацій перших розповідей про голод вони обійшли всі будинки в Таргані, де жили старі люди, які пам’ятали ті події. Спочатку люди боялися говорити. Щонайменший шум за дверима змушував їх тремтіти від страху перед КДБ. Хтось починав плакати, згадуючи своїх друзів і родичів, які помирали від голоду повільною й жахливою смертю. Інші ж розповідали чітко й у всіх подробицях. Овдіюк просила їх записувати імена всіх відомих їм померлих від голоду, включно з маленькими дітьми.

Збираючи ці імена, Овдіюк відчувала себе немовби в оточенні привидів. Вона бачила померлих такими, якими вони були перед смертю, і кожен із них ніби питав її: «А я? А я? Не забудь мого імені...»

Незабаром й інші мешканці Таргана почали складати власні списки, й Овдіюк звіряла їх зі своїм, щоби не пропустити жодного імені жертв із жодної злощасної хати.

Поки Овдіюк і Масло складали свої списки, голодомор почали обговорювати й у газеті «Літературна Україна». Тут були надруковані уривки з книжки Володимира Маняка і Лідії Коваленко, в якій автори стверджували, що цей голод був актом геноциду українського народу. В газеті був опублікований також заклик до тих, хто пам’ятав голодомор, написати Маняку та Коваленко. Овдіюк написала Маняку, і він приїхав до Таргана, записав її свідчення й оприлюднив її список жителів села, які стали жертвами цього голоду.

Зустріч Овдіюк із Маняком стала в певному сенсі доленосною. Він запросив її до Києва, щоби вона виступила зі своїми свідченнями на симпозіумі, присвяченому голодомору, а потім, коли постало питання про місце для вшанування пам’яті його жертв, він обрав Тарган.

«Те, що трапилося в 1933 році, — говорив Маняк, — перевершило найчорніші мрії всіх катів світу. Злочинці займали високі посади в комуністичній системі й повернули свій каральний меч проти власного народу. В землі лежать 9 мільйонів наших людей. В історії ще не було подібних актів звірячої жорстокості».

Поки він говорив, тисячі свічок відблискували ореолами на обличчях людей у натовпі.

«Не існує аналогів такого злочину держави проти власного народу. Голодомор був спрямований проти України й конкретно проти кожного села. Саме село зберігало національний дух, національну мову та звичаї».

У натовпі почали співати «Ще не вмерла України...». Йоан, єпископ Житомирської єпархії, закликав усіх берегти «невмирущу пам’ять про безневинних, замордованих голодом». Люди хрестилися та молилися. Народний ансамбль виконав пісню «Червона калина», присвячену національному дереву України. Після поминальної вечері опівночі, народ став розходитися.

Повертаючись до села при світлі місяця, Овдіюк і Масло пройшли повз кілька останніх будинків і ряд плакучих верб, що їх колись проминав віз із виснаженими мертвими тілами на шляху до поховальної ями на цвинтарі.

Овдіюк згадувала маленьку дівчинку, яка відмовлялася розлучатися зі своєю вмираючою матусею, а та намагалася залишити її на найближчому залізничному переїзді в сподіванні на те, що дівчинку підбере міліція і її віддадуть на усиновлення. «Ох, дівчинко, — думала вона з болем у серці, — чи живеш ти ще на цій українській землі, де померла твоя мати?»

Після поминальної служби за загиблими від голоду жителями Таргана Овдіюк ще довго згадувала роки мовчання про голодомор і зрозуміла, що в країні щось кардинально змінилося. Рік за роком вона вчила школярів радянської історії як історії «великих звершень», включно з колективізацією. Тепер же про той голод говорять відкрито. У церкві в сусідній Пархомівці регулярно правлять служби за жертвами голодомору.