29 червня Мартиросян звернувся до Верховної Ради УРСР щодо питання суверенітету. Він сказав, що існує небезпека застосування сили, і попередив, що в армії є люди, здатні скинути цей парламент і будь-який інший подібний.
16 липня український парламент схвалив Декларацію про державний суверенітет, і на тлі загальної підтримки вимоги щодо служби українських військових лише на території України настрої в 55-му полку почали змінюватися на користь окремої української армії. Незабаром офіцери з такими настроями, почасти натхнені прикладом 55-го полку, з’явились і в інших військових частинах.
26 листопада генерал Михайло Моїсеєв, начальник генштабу Радянської Армії, звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою, що він не вважає за можливе надати право українським громадянам служити винятково на українській території, бо це буде рівнозначним розчленуванню армії, 17 відсотків якої становили призовники з України.
Однак, попри це застереження, в Запоріжжі цілий повітряно-десантний полк відмовився виконувати наказ про передислокацію до Семипалатинська, де проводились ядерні випробування. Дружини офіцерів оголосили голодування на центральній площі міста, а офіцери попросили в Кравчука політичного притулку.
Врешті-решт, зважаючи на зростання напруги в частинах Радянської Армії, розташованих в Україні, офіцери з усієї республіки, в тому числі з 55-го полку, зустрілися 3 лютого в Києві для обговорення питання про створення Спілки офіцерів України — очевидного передвісника окремих збройних сил. Мартиросян не був присутній на першій зустрічі, але після активної дискусії в кулуарах її організатори вирішили запропонувати йому очолити цю Спілку, хоч він і не був українцем. На делегатів справили враження його виступи на з’їзді, а оскільки він був народним депутатом, вони знали, що йому не загрожує арешт. Після зустрічі багатьох офіцерів, які були її учасниками, негайно звільнили за «дискредитацію звання радянського офіцера», але у військових частинах по всій республіці продовжували розробляти плани проведення установчого з’їзду нової організації, аж поки нарешті не була призначена дата конференції.
Після того, як Мартиросян завершив свою промову, почалися виступи з місць. Один полковник із частини поблизу Ужгорода сказав: «Я гадаю, ми всі згодні з тим, що українська армія потрібна, але вона має бути створена законом, ухваленим Верховною Радою. Якщо люди почнуть озброюватися, репресій не уникнути». Інший делегат закликав покласти край політичній діяльності комуністів в армії та додав: якщо партія має в армії замполітів, то і Рух повинен їх мати.
Була також дискусія на тему «гарячих точок», на кшталт Баку, куди Радянська Армія ввійшла в січні 1990 року. Делегати заявляли, що це чужі війни й українці не повинні брати в них жодної участі. Один із делегатів стверджував, що до гарячих точок українських солдатів відряджали більше, ніж військових інших національностей.
«Ми бачили в Тбілісі, Баку та Вільнюсі, — сказав Мартиросян, — як може бути використана імперська армія. Українська армія повинна бути іншою. Вона має використовуватися лише для захисту людей, а не для нападу на них».
Делегати, серед яких було багато відставних офіцерів і офіцерів запасу, підтримали його гучними оплесками.
П’ять років гласності цілком розхитали тоталітарну систему в Україні й дали республіці гостре відчуття своєї самобутності. Проте лише мешканці Західної України переважною більшістю підтримали ідею незалежної держави. Подією, яка спонукала до цього людей і в решті областей республіки, став заколот 19–21 серпня 1991 року.
Він нагадав усім українцям про їхню безпорадність у радянській системі. Впродовж трьох днів доля України цілком залежала від подій у Москві. Україна вже збиралася підписувати новий Союзний договір, який забезпечив би їй більшу самостійність, ніж дотепер, але путч змінив ситуацію — в разі перемоги заколотників республіка отримала б не більшу самостійність, а масові арешти. З провалом заколоту загроза для українського самовизначення зникла, хоч і не завдяки якимось діям самої України.
На цю реальність Україна відреагувала сплеском національної самосвідомості. Кореспонденти київського радіо і телебачення, попри комуністичний контроль і закликали до заборони комуністичної партії. Депутати націонал-демократичних поглядів розробили план проведення в Раді голосування за незалежність і захоплення будівлі парламенту за допомогою войовничо налаштованих київських робітників у разі її несхвалення.
Читать дальше