Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

«Ні, немає жодного відродження релігії, про яке подекуди кажуть, — говорив мені отець Сергій Желудков якось увечері в Москві 1982 року. — У Пскові лише кілька людей ходять до церкви. Ні журналісти, ні вчителі не ходять, бо вони втратять роботу. Діти не носять хрестиків. Вони не хочуть неприємностей у школі. Але навіть якби не було переслідувань, важко сказати, скільки людей прийшло би. Більшість тих, хто відвідує відправи, — це літні жінки. Мабуть, є в емоційній природі жінок щось таке, що робить їх чутливішими до релігії, ніж чоловіків. Для жінок це щось на кшталт клубу. Вони можуть теревенити під час відправи, але їхня присутність — це свідчення того, що радянська держава не спромоглася знищити релігію цілком. Ті, хто зараз молиться в церквах, є колишніми комсомольцями. Вони народилися в 1910-му або раніше. Це діти революції, яких самотня старість змусила забути всі атеїстичні настанови».

У 1988 році в СРСР почалися зміни в релігійній політиці. У квітні Горбачов зустрівся в Кремлі з патріархом Піменом. Там уперше приймали предстоятеля церкви від часів зустрічі Сталіна із церковними ієрархами під час Другої світової війни. Офіційна преса, яка завжди малювала вірян злими й забобонними, тепер стала зображувати їх із більшою симпатією. Клопотання про відкриття церков, що по 10–20 років пролежали неторкнутими, були задоволені, а місцеві чиновники припинили дошкуляти священикам.

Горбачовська стратегія реформ спричинила зміни в суспільній атмосфері. Коли віру припинили переслідувати, вона вийшла зі сховку, і скрізь з’являлися перші паростки релігійного відродження.

Ці зміни віддзеркалились і в долях окремих людей.

Сонце безжально смалило, коли Олександр Горбунов, секретар місцевого парткому, стояв біля купки рублених будинків, спостерігаючи, як величезний екскаватор вгризається в землю, риючи траншею під водогін для радгоспу «Річковий». Вдалині тягнув паки сіна віз, запряжений конем, і кудись поспішав автомобіль, здіймаючи великі хмари куряви. Аж раптом пролунав якийсь тріск, і Горбунов відчув, що в нього затремтіли руки. Разом із чорною землею екскаватор зачерпнув людські кістки. Він працював без упину, і його ківш щоразу заповнювався кістками та черепами, піднімав їх високо вгору й скидав на узбіччя.

Горбунов крикнув екскаваторнику, щоби він зупинився, й той нарешті вимкнув мотор, але був незадоволений, бо мав виконувати план, і Горбунов, представник партії, не зміг знайти підстав для припинення роботи.

Він знав, що тут по сусідству в сталінські часи були табори. Й коли над цими сибірськими сільськогосподарськими землями сідало сонце, його косі промені часто виявляли дивні пагорби, вкриті розкішною травою й усіяні грибами. Старші люди давно говорили, що там всередині — людські рештки, але до цього випадку Горбунов ніколи не бачив жодних кісток. Вражений і схвильований, він залишив місце робіт і повернувся додому.

Горбунов, член партії з 1974 року, працював у селі Ачаїрі механіком на ремонтно-тракторній станції радгоспу «Первомайський». На початку 1987 року він уже майже втратив віру в комунізм, але залишався обраним партсекретарем радгоспу й займався всіма аспектами його роботи.

Він сподівався, що як партійний секретар зможе допомагати людям, але його досвід керівника в комуністичній системі підказував йому, що він є частиною системи, яка не підлягає реформуванню. Горбунов бачив, як директор радгоспу Володимир Ноздричев роздає квартири своїм приятелям, а алкоголізм сягає такої межі, що керівникам радгоспу доводиться самим доїти корів, бо всі решта п’яні як чіп.

У 1987 році влада почала заохочувати створення «неформальних організацій» на допомогу перебудові, й директор будинку культури в Арчаїрі, за походженням сибірський козак, організував козацький хор. Горбунов, який теж був козацького походження, вступив до хору. В той самий період в Омську та навколишніх селах почали відкривати церкви, а митрополит Омський і Тарський Феодосій став з’являтися на місцевому радіо й телебаченні.

Під враженням від явних змін в офіційному ставленні до релігії, один із членів хору запропонував поїхати до Омська й отримати благословення Феодосія. Горбунов ніколи не був у церкві, але під впливом того, що трапилося в «Річковому», погодився поїхати з хором. Коли Феодосій дізнався, що приїхали учасники козацького хору, він відслужив відправу за відродження сибірського козацтва, яке, на його думку, будувало своє життя на засадах релігії, дисципліни та шанування старших.