Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Служба в омському соборі тривала більше двох годин і справила враження на Горбунова. Потім, коли Феодосій пройшов церквою зі срібним хрестом, Горбунов разом із іншими членами хору поцілував хреста.

Пізніше Феодосій побесідував із хористами й порадив їм відкрити в Ачаїрі церкву на честь свої предків-козаків.

Повернувшись до Ачаїра, Горбунов вирішив, що, незважаючи на свою посаду партсекретаря, він спробує організувати відкриття церкви. В селі був порожній будинок, в якому раніше розміщувався медпункт, і Горбунов почав збирати підписи під клопотанням про передання будинку єпархії, щоби його можна було використовувати як церкву. Незабаром він зібрав триста підписів, і на цій підставі сільрада проголосувала за задоволення клопотання.

Дарування будівлі стало початком нечуваних досі в Ачаїрі колективних волонтерських зусиль. Ідея церкви була новою і тому викликала ентузіазм. По всьому селу стали збирати будматеріали для реконструкції майбутньої церкви. Деревину брали з колгоспного складу, лінолеум і фарбу — з ремонтної майстерні, метал і дріт — з електротехнічної майстерні. Водночас волонтери ретельно відмивали будівлю, ремонтували та фарбували підлогу.

На Великдень 7 квітня 1991 року церква була нарешті готова, й у ній відбулася перша відправа. Її відвідав митрополит Феодосій, а після служби він зустрівся із сельчанами, які зібралися перед церквою.

«Хто все це організував?» — спитав він.

«Олександр Горбунов, наш партійний керівник», — відповіли з натовпу.

«Слава Богу», — сказав Феодосій. І, повернувшись до Горбунова, спитав: «Олександре Володимировичу, а як щодо того, щоб стати священиком?»

«Я партсекретар, — відповів Горбунов, — і якщо стану священиком, люди мене не зрозуміють. До того ж треба мати знання».

«Ви вчитиметеся в Омській духовній семінарії, — сказав Феодосій. — Нам не потрібні великі проповіді, нам потрібні священики, здатні виконувати обряди».

Горбунова така пропозиція захопила зненацька, і він попросив час на її обміркування. Невдовзі він вийшов із партії, звільнився з тракторної станції і поїхав до Омська вчитися на священика. Під час навчання він працював у Феодосія водієм, а в серпні повернувся до Ачаїра в рясі й з хрестом на шиї.

Отець Олександр почав правити службу в щойно відновленій церкві. По неділях відправи відвідувало від 10 до 15 осіб, але на свята збиралося до двохсот.

Спочатку до отця Олександра ставилися скептично — багато хто в селі говорив, що ніколи не зможе повірити священику, який був колись партсекретарем. Однак із часом він узяв гору над більшістю скептиків.

Відродження релігії в Ачаїрі спричинило ланцюгову реакцію. Давні мешканці села згадали, що колись тут був монастир, закритий у 1924 році, коли трьох ченців-засновників заарештували й розстріляли. Водночас директор радгоспу «Річковий» Віталій Мещеряков під враженням успіху із церквою в Ачаїрі пожертвував 100 тисяч рублів на спорудження церкви на території свого радгоспу. Але отець Олександр запропонував натомість відзначити місце братської могили, знайденої в радгоспі «Річковий», побудувавши там монастир. Феодосій дав своє благословенні цій ідеї, і Мещеряков погодився.

Проте отцю Олександру не давала спокою відсутність інформації про місця сталінських злочинів. Наприкінці 1991 року він поїхав до Омська, де зустрівся з Ференцом Надєм, який пережив ленінградську блокаду і потім працював слідчим у кримінальних справах в Омську. Тоді він провів дослідження щодо трудових таборів на цій території.

Надь сказав, що табір поблизу Ачаїра був колонією-фермою, де ув’язнені вирощували овочі для вісімнадцяти інших таборів Омської області, в’язні яких будували підприємства, нафтопереробні заводи, житлові будинки та гідроелектростанції. Ці в’язні були здебільшого представниками інтелігенції — юристами, лікарями та вчителями. Вони вирощували овочі вручну, не маючи ні чобіт, ані теплого одягу для роботи під дощем і в морози. Медичної допомоги не було, і щодня вмирало до десяти осіб — від пневмонії, дистрофії та дизентерії. Проте табірне начальство цим не переймалося, бо щотижня до Омська прибували потяги з новоприбулими, тож населення таборів постійно поповнювалося.

Цей табір працював більше двадцяти років до того, як його знесли після смерті Сталіна, і за оцінкою Надя в могильних ровах у районі «Річкового» тепер перебували кістки приблизно 60 тисяч людей.

Коли було організовано цей радгосп, його робітники часто знаходили кістки, коли рили ями під фундаменти чи викопували колодязі, й ніхто не дивувався, коли бачив дітей, що гралися з кістками чи навіть черепами. Іноді жінки збирали ці кістки й ховали їх на сільському цвинтарі. Але селяни не намагалися знайти місця масових поховань або якось відзначити їх.