Успенську церкву поступово руйнував час. Спочатку з неї прибрали ікони, потім зламали замок і розорили все всередині. Врешті не витримав дах і деформувалася підлога. Дерев’яні бані, які повільно порохнявіли, розхиталися під час сильної бурі й упали всередину церкви.
У 1980-х роках село Інякино майже втратило свою релігійність. Якщо когось із дітей помічали в церкві в Боровому, то висміювали перед усім класом за мракобісся й виключали з піонерів. Шестеро дітей Апаліної давно відмовилися ходити до боровської церкви чи до будь-якої іншої, і православні традиції зберігали лише вона сама та ще кілька літніх жінок, збираючись вдома одна в одної та читаючи молитви без священика на Великдень, Трійцю та Вознесіння.
Проте в 1988 році Апаліна з великим здивуванням побачила релігійних діячів, в тому числі патріарха Пімена, на телебаченні. Вона обговорила це з іншими вірянами в селі, й вони сказали, що читали в газетах про відкриття церков. Підбадьорені очевидними змінами в атмосфері, Апаліна та кілька інших вірянок пішли до голови колгоспу Віктора Романова з проханням про допомогу в отриманні дозволу на відкриття Успенської церкви. На подив Апаліної, Романов погодився.
За рік дозвіл на відновлення церкви було нарешті отримано, й до села прийшли зміни. Церква, побудована в 1793 році, стояла руїною. Зі стелі звисали колоди, підлога стала горбкуватою, більшість сходів прогнили. Всередині церква була заповнена гнилим деревом, соломою, горами насіння та всіляким сміттям. Проте Романов виділив на відновлення церкви гроші з колгоспного фонду, а десятки людей зголосилися добровільно допомогти. Обсяг робіт виявився величезним. Цілий місяць віряни витратили лише на прибирання сміття. Потім було заново покладено підлогу і споруджено нові сходи. Колоди, що звисали згори, прибрали.
У липні 1989 року було вже розчищено досить місця для служби, тож кілька бабусь принесли ікони, які переховували вдома десятиліттями, й прилаштували їх на кроквах. Священиком цієї громади був призначений отець Іван Мартен, і ось під час бурі та зливи відбулася перша відправа.
Минули місяці, колгоспники звикли до того, що в селі діє церква, й отець Іван почав вінчати та відспівувати, а Апаліна стала співати в церковному хорі. Спочатку дехто з колгоспників був незадоволений використанням колгоспних грошей на реставрацію церкви, але Романов, чия мати була дуже релігійною людиною, проігнорував ці нарікання. «Моє завдання — будувати, а не руйнувати», — сказав він.
Навіть учителі почали відвідувати відправи, а у вересні, перед початком навчального року, майже п’ятдесят дітей прийняли причастя. «Люди стали добріші один до одного, — говорила Апаліна. — Вони почали боятися Бога й непокоїтися через свої гріхи. Раніше люди були — як собаки. Не мали ні жалю, ні доброти. Люди стали ввічливішими. Раніше вони такими не були».
ЖОВТЕНЬ 1992 РОКУ
У щойно відновленій церкві горів у залізній грубці вогонь. Підлога була свіжопофарбована, на білих кам’яних стінах висіли ікони.
Світло похмурого дня сочилося крізь високі аркові вікна. Апаліна з хором співали заупокійні молитви, а селяни скупчилися навколо відкритої труни з 39-річною жінкою, що померла від раку. Отець Іван ходив вперед і назад із золотим кадилом, розносячи запах ладану. Присутні запалили свічки, немов освітлюючи шлях покійної до Бога. Батько померлої жінки плакав. Нарешті молоді люди з білими нарукавними пов’язками підняли труну на плечі й понесли її надвір, де очолили ходу селян навколо церкви.
Потім всі зібралися на дорозі. Тут були й старенькі, що ледь шкутильгали, як Апаліна, і малі діти. Духовий оркестр заграв жалобний марш, і всі пішли за труною, проводжаючи молоду жінку в її останній шлях на сільський цвинтар, до якого було близько двох кілометрів.
Після похорону Апаліна стала згадувати, як роками не мала навіть власної Біблії. «Тепер ми вчимо дітей закону Божому, — сказала вона, — і вони будуть іншими. Той, хто читає Біблію, знає, що буде. Я читаю Біблію, й мене ніщо не може здивувати чи налякати».
Потім вона замислилася над подіями останніх кількох років.
«Хто міг сподіватися на такі зміни? — сказала вона. — Але ж знов-таки — навіть янгол не може побачити Бога, то чому ми маємо на це сподіватися?»
ВИПРАВНО-ТРУДОВА КОЛОНІЯ № 5 ПІД ЛЕНІНГРАДОМ
Одного дуже холодного дня в березні 1990 року Володимир Хотко, засуджений за вбивство, вийшов на центр футбольного поля, щоби звернутися до своїх товаришів по колонії. Навколо нього зібралися півтори тисячі в’язнів колонії суворого режиму. «Нам щойно сказали, що дозволяють побудувати на території табору церкву, — сказав Хотко. — Допомагати нам ніхто не буде, але якщо ми знайдемо гроші, то можемо будувати».
Читать дальше