Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Над натовпом запанувала тиша. Хотко вглядався в обличчя в’язнів — убивць, ґвалтівників, хуліганів і злодіїв. Більшість із них ніколи не чули про Десять заповідей, тим більше не дотримувались їх у своєму житті. Врешті-решт кілька в’язнів почали обходити натовп із відкритими наплічниками, й тут сталася несподівана річ. Спочатку кілька чоловіків, а потім майже всі полізли до кишень своїх тюремних курток і дістали звідти пом’яті купюри. Хтось давав п’ять рублів, хтось двадцять п’ять.

За півгодини Хотко назбирав 18 тисяч рублів. Цього було більш ніж досить для початку.

Задум побудувати церкву був складовою намагань Хотка реабілітувати себе через віру. Після закінчення школи в Ленінграді Хотко став працювати на Тракторному заводі ім. Кірова в Тихвіні, де став комсомольським ватажком, а у 25 років — головою профспілки. Здавалося, він приречений на подальше просування нагору, але в 1985 році він розлучився із дружиною. Спочатку це не мало негативних наслідків, але потім між колишнім подружжям стали відбуватися дедалі запекліші суперечки через їхню однокімнатну квартиру. Кілька разів вони намагалися владнати цю проблему, але безуспішно. Врешті-решт вони зустрілися на квартирі одного із друзів, де, як зазначалося в матеріалах судової справи, почали сперечатися. Атмосфера розпалювалась, і, спаленівши, Хотко почав жорстоко бити та штурхати колишню дружину ногами. Коли він це вгамувався, вона була мертвою.

Ці вбивчі для дружини Хотка удари розбили і його власне життя. Його заарештували та посадили до ленінградського СІЗО, де він за кілька днів намагався повіситися. Оговтавшись після спроби самогубства, він дізнався, що дві тисячі працівників його колишнього заводу підписали петицію з вимогою смертної кари для нього. Суд відбувся в грудні 1986 року, й Хотка присудили до тринадцяти років колонії суворого режиму.

Для колишнього комсомольського діяча переїзд до трудової колонії № 5 був переходом в інший світ. До того Хотко ніколи не мав проблем із законом, ніколи не притягувався до відповідальності за насильство. З іншого боку, завдяки праці на заводі ім. Кірова він мав технічний досвід, і це означало, що він може бути корисний в економічній діяльності колонії. Його призначили бригадиром у будівельний цех. Сім днів на тиждень і дванадцять годин на день він ремонтував майстерні та бараки колонії.

У перші роки перебудови табірний режим трохи змінився. До того ув’язнені могли звертатися до представників адміністрації лише «громадянине начальнику», а розмовляти з ними лише щодо табірних правил. Якщо на в’язні бачили хрест, його зривали з шиї. Проте навесні 1988 року з’явилися ознаки лібералізації. В’язням уперше дозволили звертатися до тюремників по імені, а іноземцям — відвідувати табір. Водночас колонію відкрили для священиків.

Спочатку з тих, хто намагався поговорити зі священиком, глузували. Проте із часом ставлення змінилося. В’язні побачили, що священики є єдиними з відвідувачів колонії, з якими можна зустрітися й обговорити свої проблеми. Для багатьох цінним виявилося те, що священику можна довіряти, що він нікому не розповість про те, що почув.

Минали місяці, й Хотко почав відчувати докори сумління через убивство дружини. Він переживав за свою маленьку дочку і сподівався, що її захистить якийсь янгол-охоронець.

Священики принесли до колонії примірники Біблії, і Хотко почав її читати. Він побачив, що вона вчить доброті. Кримінальний кодекс не давав йому такого уявлення про правильне та неправильне, і водночас у Святому Письмі йшлося про те, що гріх можна спокутувати, а грішник може здобути прощення.

З Ленінградської духовної семінарії до колонії приїхав отець Володимир Сорокін і почав правити служби в табірному клубі. Поступово довкола отця Володимира сформувалася група з приблизно сорока в’язнів, включно з Хотком, і вони стали регулярно відвідувати служби.

Це відвідування церковних відправ змінило Хотка. Він зрозумів, що в глибині душі не є атеїстом, і з гіркотою згадував, як вірив у марксизм-ленінізм і вчив цього інших. Віру в марксистську ідеологію втратили й інші в’язні, в тому числі колишні чиновники, засуджені (на їхню думку, несправедливо) за обвинуваченням у корупції.

Свої почуття Хотко обговорював із в’язнями, і зрештою разом із ще п’ятьма особами звернувся до начальника табору Сергія Матюхіна з проханням дозволити побудувати церкву.

Матюхін був здивований цим проханням і спочатку відмовив. Однак шість в’язнів написали клопотання до Ленінградського управління МВС, і в лютому 1990 року Матюхін сказав їм, що вони можуть спробувати. Однак він наполіг на тому, щоби церква не мала хрестів, дзвіниці та дзвонів.