Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Руслан Хасбулатов був спочатку союзником Єльцина. Він допомагав організовувати голосування за особливі повноваження Єльцина, а також ратифікацію Біловезької угоди. Але з урахуванням цієї допомоги він очікував поважної посади в уряді. Натомість ним знехтували, як і Руцьким.

2 січня 1992 року Гайдар запровадив свою економічну програму. Відпускаючи ціни, він передбачав, що вони зростуть у 3–5 разів, а потім почнуть падати. Насправді вони підскочили в 5–7 разів у перший же місяць, з’ївши всі заощадження громадян. Літні люди, які багато років відкладали гроші, раптом залишилися без копійки. Споживання харчів різко зменшилось (пізніше воно стабілізувалось), а чоловіки та жінки з воєнного покоління почали продавати на вулицях свої пожитки.

Прискорення інфляції призвело до дефіциту обігового капіталу і зупинення виробництва, а в монополізованій економіці це означало, що в разі припинення виробництва одним підприємством усі залежні від нього теж не працювали. Щоби вижити, підприємства залізали у величезні борги одне перед одним, сподіваючись на фінансову допомогу держави.

Перші протести прийшли від Фронту національного порятунку, який сформувався в жовтні 1992 року з тих, хто опирався розвалу СРСР. Проте незабаром до опозиції приєднався і Хас-

булатов, розлючений тим, що Єльцин ним знехтував. Водночас він посилив свій контроль за Верховною Радою, винагороджуючи лояльних до нього людей закордонними відрядженнями, найкращими квартирами та службовими автомобілями.

У квітні, коли народне невдоволення зростало дедалі більше, Аман Тулеєв, голова Кемеровської облради, заявив, що реформи призвели до зубожіння людей, і закликав призначити прем’єр-міністром людину зі справжнім досвідом роботи в промисловості. До цього додав свою думку і Хасбулатов, назвавши реформаторів «хлопчаками в рожевих штанцях».

Тим часом ставало зрозуміло, що Центробанку доведеться пом’якшити кредитну політику, щоби ліквідувати заборгованості між підприємствами, які досягли вже 3 трильйонів рублів, тобто половини вартості промислової продукції. У середині 1992-го було здійснено емісію для надання кредитів, і інфляція зросла з 10 до 25–30 відсотків на місяць. Виробництво в першій половині 1992 року знизилося більш ніж на 20 відсотків порівняно з тим самим періодом 1991 року.

У цій ситуації Хасбулатов і Руцькой посилили свої напади на уряд. До них приєдналися директори військових підприємств, які утворили блок під назвою «Громадянський союз» на чолі з Аркадієм Вольським, колишнім членом ЦК. Наприкінці червня Єльцин, якого в листопаді підтримували дві третини парламенту, зіткнувся із ситуацією, коли дві третини Верховної Ради тепер були проти нього.

Уряд звернув свою увагу на приватизацію, але це не допомогло знизити напругу між виконавчою та законодавчою гілками влади.

У той час в Росії відбувалося наймасштабніше в історії відчуження власності. З огляду на це питання полягало не в тому, чи варто проводити приватизацію, а в тому, хто її здійснюватиме й матиме можливість розподіляти будівлі, підприємства та землю. Спочатку здавалося, що цим процесом займаються і уряд, і парламент. Однак за кілька місяців стало зрозуміло, що приватизація відбуватиметься шляхом указів, і цей процес контролюватиме уряд.

Єльцин не доклав жодних зусиль до діалогу зі своїми критиками в парламенті. У вересні уряд — у межах своєї програми приватизації — випустив ваучери номінальною вартістю 10 тисяч рублів для кожного російського громадянина. Кожен ваучер мав бути використаним для купівлі частки в приватизованій російській промисловості. Сподівалися, що це допоможе створити клас власників. Однак на практиці громадяни не знали, що робити із цими ваучерами, й багато хто продавав їх за гроші або пляшки горілки.

Тим часом всі ці приватизаційні зусилля мали наслідком народження головного джерела корупції. Були створені комерційні фірми для продажу нафти та газу, експорт яких був раніше монополією держави, й ці фірми за хабарі отримували від урядовців експортні ліцензії. В такий спосіб учасники цієї торгівлі стали узаконеними мільйонерами й разом із іншими людьми, що мали доступ до державного майна, зберігали величезні суми грошей за кордоном і займалися демонстративним марнотратством у Росії, де стало продаватися більше розкішних моделей «мерседеса», ніж у всій Західній Європі разом узятій.

Побачивши все це, члени парламенту обурилися, що їх позбавили частки здобичі.