Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Наближалися холоди, а майже половина населення жила нижче рівня бідності. Проте замість пошуку компромісу обидві сторони зайняли позицію «все або нічого». Хасбулатов у приватних розмовах називав Єльцина «п’яницею» та «психічно хворим», а в уряді ходили пропозиції розпустити парламент. Єльцин намагався зосередити весь процес ухвалення рішень у виконавчій гілці влади, й наприкінці листопада в російському уряді було бюрократів і бюрократизму не менше, ніж за Радянського Союзу.

Однак, попри катастрофічне зниження рівня життя, симпатії народу залишалися переважно на боці Єльцина. Хасбулатов був чеченцем, й етнічні упередження діяли проти нього. Проте важливішим було, мабуть, інше: більшість росіян продовжували вірити в те, що після краху комунізму лише радикальні реформи дозволять сподіватися на краще майбутнє.

Першого грудня почав свою роботу VII З’їзд народних депутатів, і термін надзвичайних повноважень Єльцина сплив. Першою пропозицією депутатів було запровадження поправки до Конституції, якою з’їзду надавалося постійне право затверджувати прем’єр-міністра та ключових міністрів. Пропозиція не набрала потрібних двох третин голосів, але врятувати Гайдара було мало надії — його призначення на посаду можна було відхилити простою більшістю. Роблячи поступку з’їзду, Єльцин погодився на право вето парламенту в питаннях призначення міністрів оборони, закордонних справ, безпеки та внутрішніх справ. Однак з’їзд, прийнявши ці поступки, все одно відхилив кандидатуру Гайдара. Першим прем’єр-міністром Росії став Віктор Черномирдін — управлінець із досвідом роботи в промисловості, підтриманий Громадянським союзом.

Також з’їзд ухвалив рішення про проведення 11 квітня 1993 року референдуму щодо засад нової Конституції. Проте 20 березня Єльцин оголосив у своєму телезверненні, що підписує указ із забороною будь-яких дій парламенту, що обмежують повноваження президента. Наслідком цього стало висунення пропозиції про імпічмент на тій підставі, що своїм указом Єльцин порушив чинну Конституцію.

Голосування за відсторонення Єльцина від посади відбулося у Великому Кремлівському палаці, і хоча більшість депутатів висловилися за цю пропозицію, вона все ж таки не набрала потрібних двох третин голосів. Згодом на 25 квітня був призначений новий референдум — про довіру президентові та його економічній політиці.

Результат референдуму засвідчив переконливу перемогу Єльцина. Ця демонстрація народної підтримки приголомшила депутатів, які були впевнені в непопулярності єльцинської економічної політики.

Натхнений результатами референдуму, Єльцин продовжив правити за допомогою указів, хоча термін наданих йому в листопаді 1991-го надзвичайних повноважень сплив. У відповідь парламент почав направляти укази Єльцина до Конституційного суду, призупиняючи в такий спосіб їхню дію. Внаслідок цього незабаром по всій країні закони та укази стали суперечити один одному, і росіяни не знали, кому ж належить законна влада.

Тим часом у країні поглиблювалася соціальна криза.

Сповитих немовлят котили на каталках коридором, стривожені матері намагалися привернути до себе увагу медичного персоналу, а тим часом лікар Валентина Шведунова у тихому кабінеті мала термінову розмову з Юрієм та Іриною Журавльовими, батьками дванадцятирічного Сергія. «Ваш син помирає, — сказала вона. — Інфекція поширюється, а ми не маємо антибіотиків, щоб її побороти. Єдина наша надія — це радикальна операція».

Юрій та Ірина заплакали. В палаті, зовсім поруч, блював і задихався їхній син. «Якщо це єдиний шанс урятувати сина, — сказав Юрій, — тут нема чого заперечувати. Але будь ласка, прооперуйте якомога швидше».

До Інституту ім. Бакулева Сергія привезли в березні 1993 року з метою проведення балонної ангіопластики для корекції звуження клапана аорти. Ця процедура передбачає введення катетера через стегнову артерію в серце та надування всередині серця балона для розширення звуженої артерії серцевого клапана. Сергію вона була потрібна тому, що стулки клапана в нього були зімкнені по краях, залишаючи лише маленький отвір для току крові й підвищуючи тиск у лівому шлуночку до 260. Зробити операцію йому порекомендували, коли цей тиск перевищив 150.

Сергій жив у Твері — невеличкому місті за 168 кілометрів від Москви. Його батько був місцевим журналістом, а мати працювала вихователькою в дитячому садку. Сергій ходив до школи й учився старанно. Його серцева вада була компенсованою, тож за винятком періодичної слабкості він ні на що не скаржився. Однак шлуночок серця не міг компенсовувати цю ваду довічно, із часом, безперечно, почались би перебої, а тоді серце Сергія опинилось би під постійною загрозою.