Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

У середині травня урядова програма приватизації була представлена на ратифікацію Верховній Раді, яка її відхилила.

Ця відмова розлютила уряд, який вирішив не подавати нової версії парламенту, а продовжувати приватизацію за допомогою указів. Тепер стало очевидним, що ні виконавча влада, ні парламент не зацікавлені в розв’язанні наявних суперечностей. Потім настав час прийняття бюджету на 1993 рік. Виконавча влада заклала в бюджет рівень інфляції у 8 відсотків на місяць, але вже влітку він сягнув 20–25 відсотків. У відповідь Верховна Рада зробила перерахунок бюджету, підвищивши пенсії і зарплати вчителям, лікарям та іншим бюджетникам. Результатом став дефіцит бюджету в 28 трильйонів рублів, тобто 25 відсотків валового національного продукту.

Уряд заявив, що переглянутий парламентом бюджет зведе нанівець усі зусилля зі стримування інфляції та підірве процес реформ. Єльцин заявив, що ігноруватиме його. Напруга різко зросла.

У серпні Єльцин пообіцяв «гарячу осінь» і почав відвідувати бази найважливіших військових частин у Московській області, щоби заручитися підтримкою. Він також у 2–3 рази підвищив зарплатню офіцерам. Потім Єльцин і Хасбулатов обмінялися пропозиціями піти у відставку. І нарешті 18 вересня Хасбулатов, виступаючи перед депутатами, вдався до особистих образ на адресу Єльцина, порушивши питання про його алкоголізм.

«Це неприпустимо, — сказав він, — коли посадовці роблять вигляд, нібито в цьому [пияцтві] немає нічого особливого. Мовляв, п’є — значить, наш мужик. Але якщо це так (і тут Хасбулатов хитнув головою вбік Кремля і клацнув себе двома пальцями по горлянці), то хай мужицькими справами і займається, а не державними».

Про цей жест і зауваження Хасбулатова негайно розповіли Єльцину, який вирішив, що настав час покінчити із цим парламентом раз і назавжди.

21 вересня Єльцин видав указ № 1400, яким скасовував З’їзд народних депутатів і Верховну Раду. Він оголосив вибори до нового законодавчого органу — Державної Думи, призначивши їх на 11–12 грудня.

Депутати відреагували на це відмовою залишити Білий дім, і тоді уряд вимкнув у будівлі опалення, воду та електрику й оточив її колючим дротом, а потім міліцією та підрозділами внутрішніх військ.

У вересні 1993 року населення ставилося до обох сторін конфлікту з байдужістю, але члени радикально налаштованих груп націоналістів і фашистів прибули до Білого дому захищати парламент. Зброю їм надали депутати, які боялися штурму будівлі, а на вулиці демонстранти, переважно комуністи, зібралися з протестом проти розпуску парламенту і були побиті міліцією.

Армія була на боці Єльцина, а облради по всій країні висловили підтримку парламенту, тож для подолання кризи в Даниловому монастирі відбулися перемовини, але обидві сторони залишилися непоступливими.

Другого жовтня, в атмосфері постійного зростання напруги, на Смоленській площі сталася сутичка між міліцією та демонстрантами. Третього жовтня тисячі демонстрантів-комуністів зібралися перед міліцейським загородженням на Кримському мосту і стали посеред мосту за сто метрів від кордону ОМОНу, озброєного кийками та щитами. Впродовж майже тижня демонстрантів била міліція, і постраждалі в тих сутичках, тепер озброєні камінням і палицями, були в перших рядах.

«Ну, — сказав Віталій Уражцев, народний депутат, — вперед!» І раптом градом полетіло каміння, а демонстранти кинулися на міліцію. Ззаду натискало дедалі більше учасників маршу, лінію загородження було прорвано, у міліціянтів стали відбирати щити та кийки, якими їх же й побили. На подив натовпу, міліція стала тікати.

Демонстранти почали рухатися до Білого дому. На Смоленській площі вони атакували міліцейську барикаду з пожежних машин і вантажівок, і міліція та внутрішні війська знову відійшли назад. Було захоплено близько двадцяти машин, із них багато які мали залишені ключі запалювання. Хода до Білого дому відновилась, і захоплені на Смоленській площі вантажівки прорвали огорожу з колючого дроту навколо будівлі, розчистивши шлях пішим демонстрантам, які зайшли на площу Вільної Росії з північної сторони. І знову міліція не чинила жодного опору.

Микола Троїцький звернувся до учасників ходи, коли вони заходили на площу: «Як це сталося?» — «Не знаю, — відповів один із демонстрантів, — спочатку вони нас не пускали, а потім дали пройти». Інший додав: «Єрін перейшов на бік народу. Міліція на нашому боці!»

Руцькой, Хасбулатов і решта керівників парламенту з’явилися на балконі Білого дому, що виходив на площу. Перед ними було море червоних прапорів, і лунали вигуки «Ура!» і «Революція!» Це видовище змусило багатьох депутатів утратити почуття реальності. Після тринадцятиденної облоги, коли вони сиділи без світла та води, відрізані від світу, їм здавалося, що вони бачать не натовп комуністів, а стихійне й успішне народне повстання.