Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Керівники УСРР були налаштовані оптимістично. Здавалося б, вдалося зламати суворий централізм Кремля. Мало того, українцям пощастило заручитися особистою підтримкою Леніна в цьому питанні, про що М. Фрунзе повідомляв членів політбюро ЦК КП(б)У: «Приватною угодою з Іллічем ухвалено рішення про офіційний виступ при найближчій зручній нагоді в дусі намічених рішень і для розсіювання несприятливої для України атмосфери».

Настрій, який панував у Кремлі, спонукав Фрунзе та Мануїльського телеграфувати до Харкова: «Вважайте наші непорозуміння зовсім розвіяними». Здавалося б, з огляду на засади створення комісії, результати її роботи мали бути однозначно на користь України. Формально так воно й було. Однак далеко не всі очікування справдилися, а більшість результатів так і не була втілена в життя. Цілком можливо, що ситуація склалася б по-іншому, якби не перший напад хвороби Леніна, який стався 25 травня 1922 р. Вождь не встиг виступити на офіційному зібранні з обіцяною підтримкою України.

Сталіну вдалося відстрочити затвердження результатів роботи комісії на вищому компартійному рівні: політбюро ЦК РКП(б) схвалило результати її роботи лише 10 серпня 1922 р., а вже наступного дня була створена нова комісія — тепер уже оргбюро ЦК РКП(б) на чолі з Й. Сталіним зі встановлення взаємовідносин між РСФРР та радянськими республіками, діяльність якої мала протилежний вектор спрямування.

Попри вагомі суперечності, позиція українського керівництва та Й. Сталіна мала одну спільну рису: обидві сторони намагалися зблизити зміст і форму взаємин між УСРР та більшовицьким центром. Суть плану генерального секретаря ЦК РКП(б) та наркома РСФРР у справах національностей Й. Сталіна, відомого під назвою «автономізація» незалежних республік, полягала передусім у приведенні формального статусу тогочасних «договірних республік» до існуючих реалій. У ньому зближення форми і змісту таких відносин передбачалося у сенсі зміни форми. Натомість українська сторона намагалася змінити зміст взаємовідносин і «підтягти» його до наявної «незалежницької» форми. У результаті знову вийшло «ні вашим, ні нашим». Не аналізуючи цю проблему детально, відзначимо, що після часткового одужання В. Леніна за його наполяганням у роботі над питання про взаємини з «незалежними» республіками постійно враховувалася необхідність формального збереження за республіками державного статусу і знову-таки формального надання їм однакових із Росією державних прав. Цим можна пояснити включення до Договору про створення СРСР права виходу кожної із союзних республік із його складу.

Попри поширену в історіографії та в сучасній історичній пам'яті дату 30 грудня 1922 р. як день утворення СРСР, у реаліях 1920-х рр. вона такою не була. На той час офіційною датою заснування СРСР (до речі, офіційним святом) називалося 6 липня 1923 р. Що ж відбулося 30 грудня 1922 р.?

Того дня, незважаючи на заклик Й. Сталіна негайно ухвалити зачитані декларацію та договір про створення СРСР «з властивою комуністам одностайністю», такого рішення затверджено не було. Депутати Й. Сталіна не підтримали. Натомість була затверджена постанова, запропонована представником УСРР М. Фрунзе, за якою декларація і союзний договір були ухвалені лише в основному та передавалися на обговорення до республік. Набути ж чинності названі документи повинні були лише на наступній сесії ЦВК СРСР. Вона мала відбутися після внесення поправок, запропонованих республіками та узгодження всіх спірних питань.

Депутати дослухалися до М. Фрунзе зовсім не тому, що той як оратор був переконливішим. Просто його пропозиція повторювала резолюцію пленуму ЦК РКП(б) про союзне будівництво від 18 грудня 1922 р. У виступі Фрунзе таке перенесення мотивувалося необхідністю того, щоб створення СРСР було «дійсно актом, що встановлює безпомилково основи нових міцних взаємовідносин, які дають можливість кожній державі, що входить у Союз, проявити в інтересах спільної справи максимум енергії і самодіяльності». Українська сторона незабаром взялася до серйозної переробки проекту договору.

Керівництво УСРР не влаштовувала проста заміна вивіски (тобто назви держави), але водночас це вважалася природним для Кремля. Можна сказати, що представники України намагалися діяти відповідно до проголошених гасел, а представники центру — згідно з усталеними й запровадженими ними нормами у відносинах з національними республіками. Тенденції до збереження формального державного статусу та реального збільшення прав національних республік знайшли відображення в рішеннях XII з'їзду РКП(б) (17—25 квітня 1923 р.). У резолюціях з'їзду було вказано на необхідність надання управлінських повноважень поступок національним республікам. Зокрема, у пункті 10 резолюції з'їзду з національного питання наголошувалося на необхідності надати республікам «достатньо широкі фінансові, і, зокрема, бюджетні права, що забезпечать можливість їх власної державно-адміністративної, господарської та культурної ініціативи».