Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

На час вказаної публікації Ленін був уже фізично немічним, а новий удар хвороби в березні 1923 р. зробив його зовсім недієздатним. Отже, він не отримав можливості навіть спробувати переконати хоча б частину партійної верхівки в необхідності впровадження тих засад будівництва нового суспільства, які тепер визнав за необхідні, а раніше затято заперечував. А Бухарін, який загалом схилявся до підтримки нової ленінської концепції, не мав ані механізму, ані авторитету, ані сили внутрішнього переконання, щоб до кінця відстоювати свої нові (і, слід визнати, не остаточно сформовані) погляди.

Величезний авторитет Леніна в партії врешті-решт сприяв широкому обговоренню і навіть формальній підтримці компартійно-радянським апаратом ідеї кооперації селянства. Однак при цьому була вихолощена суть запропонованої вождем ідеї. Інакше кажучи, його однопартійці вчинили з його ідеєю так само, як він свого часу обійшовся з популярними в суспільстві ідеями та гаслами. Так, як, наприклад, у 1917—1918 рр. це сталося з концептом федералізму, коли «федерацією» було названо надцентралізовану радянську Росію, або з формальним визнанням національних прав України, коли ті права здебільшого були знехтувані. Після смерті Леніна про відмову чи хоча б корекцію комуністичної доктрини насправді ніколи не йшлося. Програма РКП(б) зразка 1919 р. залишалася тим дороговказом, від втілення в життя якого партійна верхівка, попри всі внутрішні чвари, відмовлятися не збиралася.

Отже, запроваджений 1921 р. неп допоміг відбудувати економіку і накопичити певні ресурси. Але успіхи на цьому шляху, як і зміна більшовицьким вождем своєї точки зору на соціалізм, не стали тими чинниками, які б змусили компартійне керівництво переглянути заплановані раніше шляхи до комунізму. Економічна політика доби непу з її дозволом на приватну власність і вільну торгівлю в уявленнях керівних кіл СРСР залишилася несумісною з комуністичним майбутнім.

Від часу запровадження непу прихильники комунізму бачили в ньому тимчасову поступку, від якої невдовзі збиралися відмовитися. Власне, саме ця визначена тимчасовість і спонукала їх доволі лояльно ставитися до непу. Водночас селяни, одержавши 1920 р. (в Україні) землю і з 1921 р. крок за кроком отримуючи більше свободи у своїй економічній діяльності, до 1928 р. теж мали вагомі підстави вважати радянську владу «народною», тобто зберігали ілюзії щодо її завдань. Тим більше, що більшовицькі керманичі час від часу запевняли, що повернення до масового насильства більше не буде. Економічно більш-менш стерпні умови для існування було створено навіть приватним підприємцям, але, з огляду на панівну в державі ідеологію, майбутнього в них не було. З переходом до індустріалізації накопичені в часи непу ресурси мали поступово реквізуватися державою — інші шляхи у владній верхівці навіть не розглядалися. Наявна рівновага станом на кінець 1927 р. не мала жодних шансів зберегтися. Чиїсь ілюзії мали бути зруйновані. І в першу чергу це стосувалося тих, у кого не було владних повноважень.

У російсько-українському договорі від 28 грудня 1920 р. радянська Росія юридично вперше визнала незалежність УСРР. Вже в березні 1921 р. було проголошено неп. Нові умови передбачали інші правила збору та розподілу ресурсів. У зв'язку з частковим поверненням ринку постали завдання створення місцевого, республіканського та, як тоді казали, загальнофедеративного бюджету. Для їх наповнення потрібно було не лише формально, а й фактично визначити права та обов'язки різних управлінських гілок. Нова економічна політика вперше змусила все підраховувати. Вона призвела до того, що, як, зауважив у травні 1922 р. Володимир Ксандров, Наркомфін «з органу постачання перетворюється в орган господарчий». Українські урядовці дедалі виразніше бачили зиск України. Оскільки саме на них Кремль покладав відповідальність за становище в Україні, то вони почали вимагати прав та повноважень.

У більшовицькій пропаганді в Україні вже не йшлося про близьку «світову революцію», як це було 1919 р. Основною стала теза проте, що «радянська влада для України спеціально щасливо збігається з національними її інтересами. Україна як державна одиниця може перемогти лише як радянська республіка, тобто лише в союзі з іншими радянськими республіками, зокрема з Радянською Росією». Іншими словами, відбулася радикальна зміна парадигми. Ця зміна була вимушеною і віддаляла реалізацію стратегічного для комунізму завдання «злиття націй», але вона дала бажаний результат. Оформлення СРСР як союзу рівноправних республік цілковито вписувалися в цю нову парадигму.