Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

У другій половині 1920-х рр. ЦК РКП(б) нерідко прислуховувався до Харкова. Однією з таких перемог стало рішення про будівництво Дніпрогесу. У березні 1927 р Л. Каганович так характеризував це досягнення: «Ми їздили спеціально до Москви, ми ставили там завзято це питання. Я мушу зауважити особливу ролю у відношенні Дніпрельстану тов. Чубаря, що він вивчав, поглиблював, розробляв це питання, й ми досягли того, що Дніпрельстан будується».

На ухвалення таких рішень впливала і внутрішньопартійна ситуація. У період боротьби з «опозиціями», які були в РКП(б) (з 1925 — Всесоюзна комуністична партія (більшовиків), або ВКП(б)), московське компартійне керівництво уважно прислухалося до думок представників української компартійної еліти. І досить часто декларувало згоду.

Формально у Кремля не викликало заперечення ухвалене ЦК КП(б)У в червні 1926 р. рішення про те, що «партія буде вести дальшу роботу в справі зміцнення СРСР на базі існуючої Конституції при забезпеченні самодіяльності та розгортання державного будівництва УСРР». Однак надавати реальну самостійність українському субцентру влади хоча б у чітко визначених межах Кремль не бажав. Українські економісти не мали змоги планувати діяльність урядових структур та розвиток народного господарства на наступний рік.

Такий стан речей викликав гостре незадоволення в Харкові. Це відобразилося у роботі та рішеннях об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У, що відбувся наприкінці лютого — на початку березня 1927 р. Питання бюджетних взаємовідносин та економічного розвитку народного господарства було на ньому основним. Невдоволення діями Кремля знайшло відображення в резолюції, де, з огляду на висловлені зауваги, було наголошено: «Визнаючи незадовільним існуючий закон про бюджетні права республік, вважати за необхідне подальше уточнення цього закону в напрямку забезпечення виконання директив XII з'їзду про бюджети національних республік». Тобто українські компартійні та радянські діячі вкотре вимагали перейти від декларації рівноправності до її реального наповнення. Однак період поступок Кремля вже минув. На часі знову постало завдання комуністичного будівництва, а це означало неминуче посилення централізаційних процесів.

В умовах розпочатого 1928 р. нового комуністичного штурму сподіватися на можливість посилити право республіканського керівництва на господарську ініціативу було марною справою. Основа індустріалізації — важка промисловість — фактично вся була виведена з-під контролю українського уряду. Формально кінцевим акордом стало ухвалене «відповідно до постанов ЦК ВКП(б), президії ЦВК СРСР та РНК СРСР» рішення політбюро ЦК КП(б)У від 19 січня 1932 р. «Про перетворення ВРНГ УСРР на Наркомат легкої промисловості УСРР». Відтепер навіть формально головний колись центр економічного життя в Україні було ліквідовано. Говорити про «відносини» між Кремлем та республіканським субцентром влади більше не доводилося, оскільки останній втратив функції суб'єкта таких відносин. Однак, незважаючи на поразку спроб українського керівництва відгравати важливу роль у господарському управлінні Україною, говорити про їхню цілковиту неефективність не варто. Приміром, капіталовкладення в українську промисловість у цей час відчутно збільшилися. Так, якщо до 1928 р. вони становили 18,6 %, то в роки першої п'ятирічки — 20,6 %. Щоправда, потім розпочався зворотний процес — у роки другої п'ятирічки частка капіталовкладень в Україну становила 18,5 %, за три з половиною роки третьої — 14,9 %. Україна остаточно стала об'єктом. Втім, у пропаганді про «незалежність» УСРР говорилося і пізніше, наприклад 1937 р. Але то вже не мало жодного стосунку до реалій.

У першому підрозділі зверталася увага на ленінську концепцію кооперації 1923 р. Відзначалося, що, незважаючи на її формальну підтримку компартійним керівництвом, шансів бути втіленою у неї не було. Уявлення більшості партійців про комунізм/соціалізм не могли прийняти пропонованого тією концепцією примирення з існуванням приватної власності. Окрім названої причини, була також інша: добровільна кооперація неминуче спричинила б поширення місцевих ініціатив та розвиток горизонтальних зв'язків в українському суспільстві, контролювати які влада не мала б змоги. Згідно з комуністичними настановами всі горизонтальні структури громадянської самоорганізації, які забезпечують незалежне від влади волевиявлення населення, мусили трансформуватися в залежні від неї вертикальні структури.