Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Як визнав 1924 р. тодішній керівник спілки робітників світи України М. Долинко, «народилася вона в стінах наросвіти, де тоді сконцентрувалася комуністична і краща частина безпартійних вчителів». По суті це був державний, а не громадсько-професійний орган. Ця спілка перший час не мала широкої популярності серед учителів. Приміром, 1920 р. із 7000 учителів, що на території Одеської губернії раніше входили до складу «Всеукраїнської учительської спілки», до прокомуністичної організації увійшло лише 1 200 осіб. Однак було б перебільшенням стверджувати, що влада вже 1920 р. взяла нову вчительську спілку під цілковитий контроль. Про опанування вчительства загалом і говорити не доводиться.

Попри ліквідацію ВУУС, яка зовні все-таки нагадувала реорганізацію, 1920 р. у стосунках із саморганізованими українцями влада частіше застосовувала пряник, ніж батіг. Підставою для цього був величезний вплив низової української інтелігенції на суспільство. Акцент на репресивних заходах в умовах війни з петлюрівсько-польськими військами міг збурити українське суспільство і призвести до нової поразки більшовиків. У написаному на початку червня 1920 р. листі тодішнього головного кремлівського куратора України Й. Сталіна до Троцького від 11 червня 1920 зазначалося: «Прихильники Петлюри: сільські вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори, які є організаційними центрами середнього та крупного селянства проти революції та „кацапів“. Апарати Петлюри: незліченна кількість кооперативів та відділів „Просвіти“, що є справжніми державними установами, з діловодством винятково українською мовою, з фінансами, що ніким не контролюються, з чудово працюючими підприємствами. „Просвіта“ постачає населення петлюрівськими ідеями, кооперативи продуктами, причому частина прибутку кооперативів безсумнівно йде в казну Петлюри, агенти якого чудово переховуються в цих „легальних“ установах. У порівнянні з цими суто державними організаціями наші ради слабкі до неподобства».

Навіть згадані у зверненні «Просвіти», громадські культурно-освітні установи, які значно поширилися на українських теренах колишньої Російської імперії після повалення самодержавств, 1920 р. не були заборонені. Керуючись правилом: не можеш побороти — спробуй очолити, більшовики спробували зсередини захопити «Просвіту». Цього року на терені УСРР діяв 1541 осередок «Просвіти», причому більшість із них була на державному утриманні.

У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіти», який визначив, здавалося б, прокомуністичний характер її діяльності. Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіти». По суті йшлося про завдання перетворити осередки «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання та «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У циркулярі від 23 липня 1920 р. окремим пунктом відзначалося: «Ті „Просвіти“, котрі уперто стоятимуть на шляху контрреволюції й бойового націоналізму, не піддаючись впливу відділів народної освіти, треба поступово, але рішуче ліквідувати». Але взяти під цілковитий контроль держави «Просвіту» не вдалося. А після взяття навесні 1921 р. курсу на зміну національно-культурної політики влада стала на шлях цілковитої ліквідації осередків «Просвіт» у радянській Україні.

Спроба відмовитися від курсу на сприяння розвитку української мови та культури сталася після впровадження непу та укладення у березні 1921 р. миру з Польщею, «українська» складова війни з якою (УНР Петлюри була союзником Польщі) відігравала вагому роль у мовній політиці більшовицької влади в Україні 1920 р. Чимало представників компартійно-радянської номенклатури вирішили, що грати в лояльність чи повагу до української мови та культури вже немає потреби, тобто від зробленої наприкінці 1919 р. поступки (визнання української мови) слід відмовитися. Мовляв, селяни і так отримали послаблення, а УНР Петлюри вже жодної небезпеки не несе. Те роздратування українізацією школи та поширенням української мови у видавничій справі, яке раніше приховувалося, тепер уже не стримувалося.

Знакове «з'ясування стосунків» відбулося на Першій Всеукраїнській партійній нараді, що відбулася 2—4 травня 1921 р. Участь у ній взяло 106 осіб, з них 39 з вирішальним голосом і 67 із дорадчим. У промовах декого з учасників при обговоренні національного питання йшлося про «націоналістичні тенденції» і під цим розумілися саме дії, спрямовані на впровадження української мови в сфері освіти та видавничої справи. Нервова атмосфера не сприяла виробленню зваженої резолюції. Тому, за пропозицією Д. Мануільського, було ухвалено рішення «про неухильне впровадження в життя резолюції пленуму ЦК РКП(б) від грудня 1919 р.». У кінцевій резолюції наради було передруковано частину затвердженої VIII конференцією РКП(б) у грудні 1919 р. постанови і підкреслено в ній ту частину, де говорилося про прагнення «перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас». Окремо пояснювалося, чому не можна використовувати жорсткішу риторику: «Ця резолюція, що лишається в силі й донині, не скасована ні одним з'їздом, ні партійною нарадою, не потребує ніяких коментарів, і повинна впроваджуватись партією з усією рішучістю в життя». Яскравим показником реальних настроїв більшості учасників конференції стала заувага в тексті резолюції про одночасну боротьбу з «проявами великоруського русотяпства і українського шовінізму». Таким чином, саме не скасоване партійне рішення стало тим бар'єром, який не зважилися переступити більшовицькі функціонери в Україні.