Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Потреба негайної ліквідації будь-яких виявів громадянської самоорганізації в Україні була усвідомлена більшовиками ще в роки першого комуністичного штурму. Така самоорганізація на місцях, яка мала переважно національний характер, стала однією з причин нездоланого спротиву українського суспільства, який не стихав навіть після збройної перемоги над українськими державними утвореннями. Саме це було причиною стійкості українського національного руху, характеризуючи який В. Затонський на початку 1921 р. визнавав: «Багато разів бита Петлюрівщина виявляється живучішою, аніж Денікін, Колчак та Врангель разом узяті». Зауважимо, що з 1919 р. поняття «петлюрівщина» у більшовицькому словнику означало саме український національний рух, представники якого, зрозуміло, мали геть інші завдання, аніж компартійно-радянські керманичі.

Навчений гірким досвідом втрати України голова РНК УСРР X. Раковський у листопаді 1919 р. визнавав, що рух за незалежність України «спирається на українську інтелігенцію, особливо на вчительську спілку (Всеукраїнська учительська спілка, або ВУУС. — Авт.), що має понад 20 000 членів, та на Український союз кооперативів, який є міцною економічною організацією, що охопила своєю мережею всю Україну, особливо правобережну». Ці люди формували процес непідконтрольної більшовицьким керманичам самоорганізації суспільства в Україні. Отже, були ворогом Кремля.

Публічно декларована зміна національної політики взагалі і насамперед мовної її частини 1920 р. знизили напругу у відносинах влади з представниками громадянського суспільства в Україні. Однак наявність серед опонентів організованих освітян дуже непокоїла більшовицьких плановиків. Адже ВУУС була ініційована вчительськими низами, вона стала справді народною і на тривалий час «зв'язала свою долю з долею петлюрівщини, вважала її перемоги своїми перемогами, а її поразки — своїми поразкам». Масовість та народність спілки, поряд з усвідомленням значення учительства як такого для планованого в майбутньому переходу до індустріального комуністичного суспільства, змушувало владу задумуватися над формуванням таких відносин із вчительством, які б дали змогу залучити його до комуністичного будівництва.

Виходячи із власного досвіду ліквідації ще у грудні 1918 р. Всеросійської учительської спілки (ВУС) та усвідомлюючи небезпеку осередків громадянського суспільства для комуністичного будівництва, В. Ленін у складених 21 листопада 1919 р. тезах з українського питання наполягав: «Учительську спілку, кооперативи и подібні дрібнобуржуазні організації в Україні під особливий нагляд, і особливі заходи для її розкладу, виділення комуністичного елемента і таке інше». Цю думку Ленін повторив у заключному слові на VIII конференції РКП(б) у грудні 1919 р. (текст його основної доповіді залишився невідомим): «Ми повинні вимагати, щоб боротьбисти розігнали спілку вчителів, хоч і на українській мові, хоч і з українською державною печаткою, але в ім'я тих же принципів пролетарської комуністичної політики, в ім'я яких ми свою ВУС, Всеросійську учительську спілку, розігнали, бо вона не проводила принципів пролетарської диктатури, а захищала інтереси і проводила політику дрібної буржуазії». Інакше кажучи, Ленін хотів загребти жар чужими руками. Однак боротьбисти застосували власний сценарій.

У січні 1920 р. ВУУС, на яку вагомий вплив мали боротьбисти, «саморозпустилася». Одночасно з цим було обрано «організаційний Комітет Всеукраїнської спілки робітників освіти й соціалістичної культури» (Орком ВСРОСК, або просто Орком. — Авт.). Боротьбисти сподівалися саме контрольований ними Орком зробити центром нового, «заснованого на класовій підвалині об'єднання» вчителів. Його планувалося будувати з урахуванням прагнень хоча б частини вчительства, і, відповідно, це мало б нагадувати професійну спілку. З урахуванням того, що очолював Наркомат освіти саме боротьбист Григорій Гринько, який проводив лінію на масовізацію, а отже, й українізацію освіти, можна сказати, що певним чином цей намір було реалізовано. Цьому не завадила й та обставина, що самі боротьбисти незабаром зникли як явище — у березні 1920 р. вони «влилися» до КП(б)У, адже Гринько залишився наркомом освіти. Завдяки цьому нова спілка вчителів значною мірою мала проукраїнський характер.

Створення нової спілки відбувалося шляхом «згори». 27 лютого 1920 р. була опублікована Тимчасова інструкція Наркомату освіти УСРР «Про практичну роботу з освіти», яка прямо вказувала на потребу взяти професійні спілки вчителів під пильний контроль з метою перетворення вчительства на прихильників радянської влади. У цьому документі нарком освіти закликав до розколу наявний учительських організацій: «Сколихніть і спонукайте до діяльності академічне та вчительське середовище. Розколюйте всі наявні вчительські організації і з дійсно революційних елементів створюйте єдиний Всеукраїнський союз працівників освіти і соціалістичної культури, здатний здійснювати нашу радянську політику. Від чужого нам вчительства скоріше позбавляйте школу, для чого влаштовуйте перевибори вчителів не лише на папері, але й насправді».