Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Небезпеки поточної ситуації у компартійному керівництві розуміли, мабуть, усі. Однак перемоги на фронтах ввели в оману більшість із них. Комуністичні засади у 1918—1920 рр. допомогли Кремлю сконцентрувати ресурси і виграти війну, а тому їх ефективність здавалася перевіреною часом. Тому й активний спротив селянства («бандитизм» у більшовицькому лексиконі) влада спочатку зробила спробу подолати винятково збройним шляхом. Не склалося.

На небезпечних масштабах такого «бандитизму» наголосив у своїй доповіді на V Всеукраїнському з'їзді рад (25 лютого — 3 березня 1921 р.) нарком продовольства М. Владимиров. Бадьоро визнавши, що «немає нічого ненависнішого на селі, аніж наші агенти» (тобто збирачі продрозкладки), він констатував: «Лише починаючи з другої половини січня, не рахуючи тих масових убивств, які сталися тепер, ми втратили близько тисячі ста продагентів, які були вбиті місцевими куркульськими бандами». Однак на той час такі втрати не спонукали ні його, ні інших промовців до думок про потребу зміни політики на селі. Навпаки — ставка робилася на примус. Нарком запропонував змінити принцип розподілу навіть тієї незначної кількості продукції, яку надсилали на село. Якщо раніше хоча б на словах застосовувався принцип передачі цієї продукції в першу чергу тим, хто виконав продрозкладку, то тепер пропонувалося надсилати її по селах незалежно від цього, а на місцях розподілом мали зайнятися комітети незаможних селян. Такий засіб, звичайно, не міг стимулювати виробництво на селі, але це й не було його метою. Головним було ще дужче розколоти село, знайти надійних спільників для державного насилля.

У той самий час, коли в Харкові робили ставку на посилення примусу, тобто в лютому 1921 р., у Кремлі вже усвідомили потребу реальної зміни основних засад в організації господарювання. Творець комуністичної доктрини довго зважував межі майбутнього відступу. Важливим було також завдання обґрунтувати такий відступ перед партійцями та запевнити їх, що комуністична перспектива не постраждає.

Новий курс складався із низки заходів, не відчутних спочатку, але таких, що виростали один з одного. Він став неминучим після ухвалення ключового рішення — заміни продрозкладки продподатком, тобто здавання заздалегідь визначеної частки продукції. Уся система господарювання трималася на продрозкладці, а тому її скасування вимагало кардинальної перебудови виробничих відносин не лише на селі, а й у націоналізованій промисловості. Щоправда, спочатку-коли у Кремлі переконували партійців у потребі заміни продрозкладки продподатком, про масштаби змін не йшлося.

Про потребу заміни продрозкладки продподатком уперше публічно було заявлено 4 лютого 1921 р. у Москві на конференції металістів. То була резолюція на доповідь Леніна, яку сам Ленін і написав, але зовні виглядало так, що це пропозиція «робітничих мас». Уже 8 лютого на політбюро ЦК РКП(б) було вирішено створити комісію у складі Валерія Осинського, Льва Каменева та Олександра Цюрупи, якій В. Ленін передав «Попередній, чорновий начерк тез відносно селянства». Саме в цьому документі вперше беззаперечно пролунала ленінська директива: «Задовольнити бажання безпартійного селянства про заміну розкладки (в розумінні вилучення лишків) хлібним податком». 19 лютого комісія звітувала перед політбюро ЦК РКП(б) документом із назвою «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком», який було ухвалено розіслати всім членам ЦК для обговорення.

У Харкові до таких змін не були підготовлені. На пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся 27 лютого, тобто під час роботи V Всеукраїнського з'їзду рад, було ухвалено рішення вважати недоцільною заміну продрозкладки продподатком у всеросійському масштабі, а для України таке рішення взагалі було визнане неприйнятним. Однак (і в цьому разі відіграла свою роль централізаторська суть більшовицької партії) ще одним пунктом, який було ухвалено незначною більшістю голосів, було відзначено, що в разі ухвалення такого рішення в межах РСФРР все-таки застосувати його і в Україні. Таким чином, перша реакція компартійного керівництва УСРР на пропозицію відступитися від уже впроваджених засад комунізму була відверто негативною. Цікаво, що це рішення, так само як рішення пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня 1919 р. про відносини УСРР та РСФРР, не оприлюднювалися у радянських збірниках документів: це ламало радянську схему історії.

Новий економічний курс отримав схвалення X з'їзду РКП(б), тож українським функціонерам не залишалося нічого іншого, як узяти на озброєння нові гасла, що стали офіційними. Щоправда, під час підготовки резолюції цього з'їзду її автори не знали, як дати раду тій продукції, що лишалася після сплати натурального податку. Їх страшенно лякало відродження ринкових відносин між містом і селом. Легалізація торгівлі означала смертний вирок для комуністичної системи виробництва і розподілу. Мало того, реальною була небезпека світоглядної кризи більшовизму. Адже твердження із виданої наприкінці 1920 р. більшовицької книги-листівки про те, що «велика заслуга радянської влади в тому, що вона знищила вільну торгівлю і ввела на все державну монополію» була аксіомою для активних більшовиків. Раптова відмова від цього постулату по суті засвідчувала хибність тих ідеалів, за які вони так затято боролися в попередні роки.