Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Поступки кінця 1919 — початку 1920 р. зіграли ключову роль у збереженні більшовицької влади в Україні, зокрема під час війни з українсько-польськими військами, але їх було замало не те що для початку запланованої індустріалізації, а навіть для певної стабілізації соціально-економічного становища. Не вщухав і повстанський рух, який спалахнув з новою силою восени 1920 р. при поновленні продрозкладки. Наприкінці 1920 р. у Кремлі наважилися на ще одну поступку — передачу українському субцентру влади частини управлінських повноважень в Україні. Але це хоч і послабило напругу, врятувати ситуацію не могло.

Наприкінці 1920 р. більшовицьким керманичам ставало зрозуміло, що комунізм, принаймні у тому вигляді, в якому він вбачався у попередні роки, найближчим часом не має перспектив. Після поразки Червоної армії в серпні 1920 р. під Варшавою та підписання у жовтні перемир'я з Польщею остаточно зникли сподівання на близьку «світову революцію». Важливість цієї обставини важко переоцінити, адже, з огляду на економічну та технічну відсталість Росії, теза про близьку і неминучу «світову революцію», внаслідок якої Росія отримає допомогу від «європейського пролетаріату», була однією з ключових в ідеологічному обґрунтуванні Жовтневого перевороту та початку комуністичного будівництва навесні 1918 р.

Ілюзії щодо комунізму в народних мас умить зникли під час спроби втілити його на практиці. Після невдалого досвіду 1919 р. в українському селі намагалися менше говорити про «комунію». Більшовицькі керманичі зрозуміли, що задля збереження влади треба поширювати в масах уже не ілюзію комунізму, а ілюзію «народності» більшовицької влади. При цьому у світогляді самої більшовицької номенклатури істотних змін не відбулося, тобто своє майбутнє вона пов'язувала винятково з комунізмом.

У книзі провідного більшовицького теоретика М. Бухаріна «Економіка перехідного періоду», що побачила світ наприкінці 1920 р., йшлося про принципове заперечення свободи праці, яка, на думку автора, не узгоджується з правильно організованим плановим господарством і таким же розподілом робітничих сил. Безтоварне господарство, яке спирається на централізований план, вважалося у Кремлі безумовним ідеалом. Цілий розділ книги присвячено актуальності позаекономічного примусу, виправдання якого чітко відобразилося у такому твердженні: «В умовах пролетарської диктатури вперше примусовість справді є знаряддям більшості в інтересах цієї більшості».

Такі погляди були властиві значній частині компартійно-радянських керманичів. Тому на початку 1921 р. при ухваленні рішення про відмову від комуністичного штурму про економічну безглуздість заснованих на примусі заходів у внутрішньопартійному дискурсі не йшлося. Головну причину такої відмови чітко окреслив очільник Промбюро України (з 31 грудня 1920 р. — Українська рада народного господарства — УРНГ) Влас Чубар на V конференції КП(б)У в листопаді 1920 р.: «Об'єктивні умови життя в Україні були такими, що примусового залучення до праці не можна було здійснювати повною мірою внаслідок нестачі сил примусу».

Погоджуючись на тимчасовий відступ, компартійна влада, однак, не відмовлялася від комунізму. Її поступки мали не лінійний, а синусоїдний характер. Зрозумівши згубність принципу «все й відразу», компартійні керманичі варіювали поступки і наступи, а відступивши в одному, нерідко відігравали в іншому. Зокрема, під час другого комуністичного штурму (1929—1932 рр.) свого максимуму сягнула українізація, тобто помилки 1919 р. з характерним для цього року зневажливим ставленням до всього національно-українського вже не повторювалися.

На початку 1921 р. економіка країни рад опинилася у вкрай важкому становищі. Були вже проїдені запаси та резерви дореволюційного періоду, витрачено золото та інші банківські цінності, емісія давала дедалі менше зиску, основний капітал зношувався і не відновлювався. Створення несприятливих для сільськогосподарського виробництва умов заганяло країну у глухий кут і згадані в попередньому розділі посівкоми врятувати ситуацію не могли — сил примусу не вистачало. Мобілізаційна модель економічної політики вичерпала себе. З наявною ресурсною базою, та ще й без допомоги «європейського пролетаріату», про перехід до індустріалізації, що було одним із символів майбутнього комунізму, годі було й мріяти. Для нового застосування усіх можливостей мобілізаційної моделі економіки, орієнтованої тепер вже переважно на внутрішні джерела, потрібно було знову накопичити певні ресурси. Нагальною стала потреба зміни економічної політики.