Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Кремль погодився на такий крок, оскільки стояв на точці зору формули Чичеріним про те, що «за іншою формулою публічного права можуть ховатися ті ж самі фактичні відносини». Однак українська сторона вимагала реальних змін у ставленні до себе. Їй навіть вдалося деякі початкові положення змінити на свою користь. Про це, зокрема, свідчить зміна пункту 4 договору. До наявного у проекті тексту «Об'єднані Народні Комісаріати обох Республік входять до складу Ради Народних Комісарів Російської Соціалістичної Федеративної Республіки і мають у Раді Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської республіки своїх уповноважених» у кінцевому варіанті договору було додано вкрай важливе для УСРР: «яких затверджує і контролює український ЦВК і з'їзд рад». Згодом це положення керівництво УСРР сприймало як підтвердження верховенства ВУЦВК у правничому полі радянської України, натомість у Москві вважали це доповнення порожньою формальністю. Паралельно з роботою над договором в Україні створювалися загальнореспубліканські центри (фактично — наркомати) у військовій сфері та царині транспорту, які очолили відповідно Михайло Фрунзе та Олександр Постников. Нагадаємо, що можливість створення таких республіканських наркоматів на початку 1920 р. Кремль категорично заперечував.

При ратифікації договору V Всеукраїнським з'їздом рад (відбувся 25 лютого — 3 березня 1921 р.) у преамбулі до основного тексту було вказано на необхідність «приступити негайно в згоді з Всеросійським Центральним виконавчий комітетом до розвитку тих пунктів договору, які торкаються відношень поміж Українським та Російським ЦВК, з осібного пакту про внутрішній розпорядок об'єднаних Комісаріатів та їх відношень до обох урядів, на передбаченій договором підставі повної рівности поміж обома Республіками» (курсив наш. — Авт.). Рівноправність УСРР із РСФРР українська сторона вбачала основним змістом договору і публічно твердила про це українському суспільству. Тоді як для Кремля така постановка питання була неприйнятною. Договір з УСРР для більшовицького центру означав лише тимчасову формальну поступку, завданням якої було насамперед виконання зовнішньополітичних зобов'язань та заспокоєння українського суспільства і яка нічого не повинна була змінювати у ставленні до України.

Різне розуміння Договору, як і суті відносин між РСФРР та УСРР, слугувало однією з головних причиною конфліктів, що виникали між Кремлем та Україною в наступні роки. При цьому основу непорозумінь нерідко становило прагнення кожної з сторін зблизити форму і зміст відносин. Однак підходи до реалізації цих прагнень були різними. Українська сторона намагалася наповнити вказані у Договорі форми реальним змістом, тоді як Кремль, після певного усталення більшовицької влади в Україні, брав за основу наявний (і найбільшою мірою характерний саме для 1920 р.) зміст і намагався наблизити до нього форми взаємин, тобто юридично позбавити УСРР державного статусу і, відповідно, управлінської автономії. Але про ці обставини йтиметься далі.

Починаючи ознайомлення з останнім розділом книги, звиклий до традиційної періодизації читач мимоволі очікує побачити поділ міжвоєнного періоду на два етапи, які узагальнено можна означити як «запровадження непу» та «радянська модернізація». Зрозуміло, що назви цих етапів можуть різнитися залежно від дослідницьких завдань чи уподобань, але хронологічна розбивка ще з радянських часів є сталою. Умовний «неп» — це 1921—1928 рр., «радянська модернізація» — 1929—1938 рр.

Якби головною темою нашої книги був соціально-економічний розвиток України, то такий поділ справді був би доречний. Однак для розуміння сутності українського радянського проекту та тих ілюзій і очікувань, що у зв'язку з ним існували як у влади, так і в суспільстві, питання національно-культурної політики та відносин УСРР із Кремлем не менш важливі, ніж соціально-економічні. А зміни більшовицької політики у цих напрямках не були синхронними.

Досвід 1919 р. навчив більшовиків уважніше відслідковувати настрої мас та зважати на них у здійсненні своїх планів. Принцип «усе й відразу», незалежно від того, чи то стосувалося наступу, чи поступок, був відкинутий раз і назавжди. Уже 1920 р., залишивши поки що незмінними підходи до фундаменту комунізму — ліквідації ринкового господарства, централізації виробництва і розподілу, компартійне керівництво було змушене зробити в Україні істотні поступки в національно-культурному та земельному питаннях. Такі кроки частково поновили ілюзії українського суспільства щодо національних та соціальних завдань більшовицької влади, значною мірою повернули їй проукраїнський імідж.