Борис Джонсон - Омріяний Рим

Мануїл не був «візантійцем», принаймні він точно не зрозумів би, що означає цей полемічний термін, вигаданий у Німеччині XVI ст. Він був римлянином (ромейцем), а що говорив грецькою, то лише тому, що грецька була офіційною мовою Риму. На монетах його все ще величали «царем» і «автократом», а належав він до прямих спадкоємців Августа Цезаря, згідно з незламною традицією, яка налічувала аж тринадцять століть. І ще він був Намісником Бога на землі, правителем Римської імперії, хай навіть від тієї Римської імперії, якою він правив, і залишився куценький шматочок: жменька міст на березі Мармурового моря, кілька островів у Егейському, а також Морея — ділянка острова Пелопоннес.

За його правління населення святого міста Константинополь скоротилося до 40 000 мешканців, будівлі були такими розкиданими, що поля й виноградники увірвалися в міський простір. На мозаїках собору Святої Софії й досі виблискувало золото, під її величними банями все ще курили фіміам, однак імператорські регалії вже перебували в заставі. З Іподрому покрали славнозвісні бронзові статуї римських коней, і там більше не вирував люд. Для Константинополя перегони скінчилися.

Навалу турків витримали лише стіни Феодосія. 1391 року ситуація так загострилася, що Мануїлу довелося здатися в полон султанові — мерзенному Баязиду, який наказав йому вийти з міста й на власні очі дивитися на страшні лиходійства турків на його землі. Щоправда, очевидці твердять, ніби верхи на коні Мануїл таки справляв величаве враження імператора. Він мав широкі плечі, міцні ноги та прегарну каштанову бороду. Однак нічого не могло приховати його приниження. Його змусили спостерігати, як турки плюндрують землю, яка колись була серцем цивілізації та столицею Римської імперії. Зі своїми поневолювачами він рушив у подорож Малою Азією — колискою досократівських філософів і славетної традиції скептицизму в західній думці.

Від часів Креза [104] Крез — цар Лідії з 560 по 546 рік до н. е. За його правління держава досягла розквіту. й Мідаса [105] Мідас — напівміфічний цар Фригії. — від тих часів, коли донька Сапфо попросила в матері червону лідійську шапочку, — ця частина світу славилася передусім своїм багатством і стилем. Від завоювання Ґнеєм Помпеєм І ст. до н. е. Мала Азія (сучасна Туреччина) залишалася найбагатшим і найбільш населеним регіоном Римської імперії та місцем, де римська цивілізація трималася ще довго по тому, як упала в холодніших і несприятливіших кліматах Франції, Іспанії, Німеччини й Британії.

Можна уявити той жах, який відчував передпередостанній християнський імператор, їдучи в супроводі турків, що знай глузували з нього. Спробуйте відчути його сердечний щем, коли він дивився на дим над згарищами міст. Поміркуйте, яку огиду він відчув до тих смаглявих, коротконогих людей, що белькотіли незрозумілою мовою й походили з місця, яке римляни називали officina gentium — фабрика народів, конвеєр людства. На цих широких просторах центральної Азії монголи утискали уйгурів, а уйгури — турків, виштовхуючи їх далі й далі на захід, аж доки ті опинилися під мурами Константинополя. Бідолашний Мануїл описує побачене десь так.

Він згадує, що рівнина, на якій вони отаборилися, була безлюдна, бо всі мешканці повтікали в ліси, печери й на верхогір’я, але, намагаючись утекти, таки загинули. Турки не щадили нікого, убивали геть усіх: жінок, дітей, старих і немічних.

Імператор не впізнавав краєвиду навколо, а коли питав у своїх поневолювачів назви зруйнованих міст, вони завжди відповідали те саме. «Ми знищили ці міста, — казали турки, — а потім час знищить їх назви».

Уже невдовзі після цього страшного досвіду, у грудні 1391 року, далі залишаючись васалом в Анкарі, Мануїл познайомився з кадієм — ученим авторитетом в ісламі. Буквально днями на його очах турки зруйнували Філадельфію — одну із семи славнозвісних християнських церков Азії, то й не дивно, чому він закинув кадієві, буцім іслам «злий» і «нелюдяний». Не дивно, чому йому не подобалося, що іслам поширюють насильницьким шляхом. Свої погляди він виклав у документі під назвою «Двадцять шість бесід із персом», який присвятив своєму братові Феодору. Власне, немає ніякої несподіванки в тому, що через 700 років учений Папа процитував слова імператора Мануїла під час лекції у Реґенсбурзькому університеті.

Бенедикт XVI мислив не так, як його попередник Іван Павло II. Для польського Папи світ поділявся на вірян і невірян, себто тих, хто має віру, і тих, хто її не має. А в баченні Бенедикта все набагато складніше, саме тому метою його лекції було показати відмінність релігії, яка керується розумом, від явно ірраціональної. Як і Мануїл, Бенедикт вважав, що безліч аспектів ісламу ірраціональні, не в останню чергу через заклик чинити насильство проти невірних.