Борис Джонсон - Омріяний Рим

Однак передумовою падіння Риму були зовсім не люті племена всередині імперії, адже самі вони давно романізувалися.

Проблемою Риму стали навали вандалів, аланів, франків, алеманів, готів, гунів, тервінгів і гревтунгів. Певна річ, вони зовсім не прагнули зруйнувати Рим. Як і всі решта, вони хотіли стати римлянами, тому й історія падіння Римської імперії є довгим і складним переказом про те, як римляни остаточно втратили контроль над цим бажанням.

406 року велика орда готів перетнула Рейн, а одного спекотного дня 410 року армія під проводом арійського християнина Аларіха увійшла до Рима по Via Salaria — соляній дорозі, що нині лежить неподалік залізничної станції, де кишить повіями, — і захопила місто. 476 року Ромула Августа, останнього імператора, усунули від престолу й відправили до маєтку в Равенні. Ці події нам традиційно подають як катаклізм, якоюсь мірою так і було. Утім, зовсім не обов’язково, що власне тогочасні римляни вважали так само.

Можна активно сприяти своїй деградації й падінню, при цьому не тямити того.

Зрозумівши, що варварів не здолати, римляни просто прийняли їх. Вони дозволили їм управляти великими територіями, спершу у Фракії, а згодом у Галлії, поволі перестаючи помічати ту відмінність, яка тримала імперію купи. Рим поволі втрачав уявлення про поділ на «нас» та «їх».

Невдовзі вже було важко розрізнити, де варвар, а де римлянин. Не рідкістю стали вусаті римляни й генерали-варвари, які захоплювали імператорський престол. Італію заполонили остготи, Іспанію — вандали.

Хоч вони й не були повноцінними римлянами та мали лише примарне уявлення про те, як усе працює, але докладали чималих зусиль задля досягнення статусу римлян. Щоправда, у підсумку це все нагадувало радше гігантське чаювання мавп.

Урешті-решт Рим упав. Це було ніяке не «перетворення», «еволюція» чи звичайне заміщення однієї культури іншою. Насправді то була безпрецедентна політична, економічна й культурна катастрофа глобального масштабу без жодних компенсацій.

Армія розвалилася. Населення скоротилося. Почалося лихоліття, протягом якого Британія на 300 років утратила гончарне мистецтво, у Франції забули, як виготовляти черепицю, а по всій Європі лабіринти чарівних вілл потицяли бридкими халупами. У злиденні часи залізної доби корови були заввишки 115,5 сантиметра, досягнувши 120 сантиметрів за імперії. Проте вже в ранньому Середньовіччі вони сягали 112 сантиметрів.

Та передовсім падіння імперії стало кінцем тієї дивовижної грамотності населення римського світу. Браян Ворд-Перкінс із оксфордського Трініті-коледжу влучно наводить приклад графіті з борделю в Помпеях як доказ того, що римляни вживали письмове слово в побуті, описуючи ті безневинні насолоди, що згодом стали предметом осуду й істерії християн. У мороці Темних віків поховали не лише Вергілія, а й уміння читати й писати.

Відчуття втрати підсилювало різкість і дикунство того переходу. Спогади та мрії про Рим лишень солодшали порівняно з тими страхіттями, що їх змінили.

Це й не дивно, чому людство досі озирається на Рим, оминаючи безодню Темних віків, і намагається повернути щасливу епоху Pax Romana .

Якби нам, сучасним європейцям, випало обрати все найкраще й відкинути все найгірше з того, що було в Римі, що ми взяли б і що відкинули б?

Ми точно не перейняли б рабства, необмеженого права власності, істеричного культу особистості, мілітаризму й жорстокості. Натомість ми обрали б релігійну, расову й інтелектуальну терпимість і жагу до знань. Ми точно запозичили б принципи вільної торгівлі часів розквіту імперії, коли економіка процвітала, а люди заможніли без зайвої бюрократії й обмежень.

Якщо вже рівнятися на римлян, то не слід забувати й про турків, але не через питання релігійної терпимості, а тому що саме в Туреччині імперія протрималася наступні 1000 років, остаточно впавши разом із Константинополем 1453-го. Гарно було б разом із турками возз’єднати дві половини Римської імперії.

Добре було б повернути той народний дух творчої енергії, притаманний римлянам, а також геній, завдяки якому вони керували імперією з вісімдесятимільйонним населенням, маючи лише 150 посадовців.

Проте найголовнішим є те, що нам слід збагнути: ми вже ніколи не повернемо ту римську політичну єдність, за якої обличчя кожного громадянина імперії, мов соняшник, поверталося в бік політичного центру. У цьому заслуга тільки Августа, і навряд ми колись повторимо це досягнення.