Борис Джонсон - Омріяний Рим

Рим лежить під кожним великим європейським містом, римські руїни є в пустелях Африки та по всьому Близькому Сходу. На трьох континентах, від Португалії до Іраку, від Тунісу до Шотландії, залишилися напівугрузлі в землю рештки римських мурів і загадкові шматки римських будівель. Люди проходять повз них без зайвої думки, тож із першого погляду можна подумати, ніби про Рим забули чи що він більше не має ніякого стосунку до сучасної Європи та її жителів.

Проте все зовсім навпаки: я переконаний, що сама ідея Риму досі живе в колективному несвідомому західної цивілізації. Достоту як по всій Європі чітко прозирають ознаки римського планування вулиць, так само й наша культура має на собі глибокий, закоренілий слід Римської імперії. Гадаю, цей зачаєний колективний спогад про те, яким колись давно був наш континент, спогад про разючі здобутки римлян у створенні відчуття єдності, процвітання й миру серед народів упродовж майже 400 років і є саме тим, що Карл Юнг назвав архетипом.

Відбиток Риму мають на собі не лише наша архітектура, політичний устрій і закони. Навіть історичні події ми підлаштовуємо за римським шаблоном, мовби це додає їм легітимності й неминучості.

До прикладу, погляньмо на Давідову «Клятву Гораціїв». Ця величезна картина відносить нас до одного з тих живильних міфів раннього Риму, спрямованих на те, щоб показати безпрецедентний аскетизм нової влади. Горації були трьома римськими братами, що заприсяглися на боротьбу з трьома іншими братами з міста-суперника Рима Альба-Лонга. Страшна видалася битва. Живим із неї вийшов лиш один із Гораціїв. Повернувшись до Рима, він побачив, що його сестра ридма ридає, але не за полеглими братами, а за одним із їхніх ворогів Куріаціїв, до якого мала почуття. Не замислюючись, Горацій убив сестру. Коли його звинуватили у вбивстві й прирекли на страту, він виступив із промовою, оголосивши, що не мав іншого вибору, крім як убити рідну сестру, оскільки вона повелася так не по-римському, що посміла плакати за одним із Куріаціїв. Вирок йому пом’якшили.

Саме ця бридка історія про сестровбивство зображена на картині 1784 року, за п’ять років до французької революції. Вона передає прагнення до аскетизму й патріотизму, яке французькі інтелектуали ототожнювали з республіканським Римом. Робесп’єра навіть називали римлянином, а коли Наполеон захопив владу, у спадок йому дісталася культура, наскрізь просякнута одержимістю Римом. Насправді ж бо він працював з уже наявним історичним наративом у тому розумінні, що він, Наполеон, зімітував перехід Риму від республіки до імперії, який стався за Августа. Рим не лише дарував йому іконографію, а й надав законний прецедент переходу до диктаторства. Рим залишив нам архетип конфлікту, що став наріжним каменем усієї політики: конфлікту між республіканізмом і цезаризмом.

Замисліться над політичною культурою імператорської Франції, над тим, як хитрий корсиканець, подібно до Августа, пройшов шлях від «першого консула» до імператора. Згадайте всіх тих орлів, процесії, Тріумфальну арку, яка є прямою відсилкою до тріумфальних арок, що їх можна побачити в Римі, чи колону на Вандомській площі, вилиту з 1250 гармат, захоплених в австрійців у битві під Аустерліцом. То що це, як не наслідування колони імператора Траяна, цього тридцятиметрового вихваляння перемогою над даками, предками сучасних румунів, хай і не під Аустерліцом, але ж зовсім недалеко звідти? Хоч що кажіть, а гарно бути імператором, зокрема Наполеоном: можна скільки завгодно додавати собі зросту колонами.

Коли Наполеона коронували на імператора, він одягнув лавровий вінок — штуку, яку він, без жодних сумнівів, поцупив у цезарів, а його портрет (у вінку) виконав той самий Давід, який доти аж так ідеалізував чесноти республіки.

Проте як довго тривала французька спроба відновити цезаризм? Двадцять років. А закінчилась уся ця затія для імператора на острові Святої Єлени повільною смертю від миш’яку в шпалерах [32] За однією з версій, Наполеон помер від отруєння миш’яком, яким були просочені шпалери його кімнати. .

Як же багато людей приміряли на себе римський стиль, і скільки з них провалилися чи виставили себе на посміховисько. Неважко уявити, що коїлося в голові Людовіка XIV, коли він убрався в лати й сандалії та заскочив на коня, щоб його увічнили в бронзовій статуї в центрі Ліона, столиці колишньої римської провінції Лугдунська Галлія. Людовік називав себе королем-сонцем і твердив, буцімто всі мистецтва, письмена й науки мусять об’єднатись, як у часи Августа, задля прославляння його особи й правління. Він, бідолаха, либонь, уважав, що схожий на римського імператора, щоправда, сьогодні більше нагадує гладкого чолов’ягу в міні-спідниці, який сидить верхи на коні.