Борис Джонсон - Омріяний Рим

Можна сказати напевне, що в прагненні до економічного й політичного союзу сучасним європейським лідерам властиво звертатися, хоч й опосередковано, до надбань Риму.

Причина такої любові до спадку імперії цілком очевидна.

Ще 1776 року Едвард Ґіббон писав: «Якщо попросити когось назвати період в історії світу, коли людство жило найщасливіше й найзаможніше, без жодних вагань вам назвуть час між смертю Доміціана та сходженням на престол Коммода…» Інакше кажучи, період між 96 і 180 рр. н. е.

А ось що пише великий німецький історик Теодор Моммзен:

Не так часто управління світом тривало аж так довго та здійснювалося так чітко… У своїй сфері, яку ті, що належали до неї, майже правильно називали світом, імперія сприяла встановленню миру й багатства серед багатьох націй, що перебували під її управлінням, до того ж здійснювала це значно довше й усебічно, ніж то коли-небудь удавалось якійсь іншій владі.

Рим досягнув величезних успіхів, а людям притаманно пишатися успішними предками. Це зветься снобізмом. Старе й добре бажання знайти у своєму родоводі когось, хто був дуже видатний, і сподіватися, що, почувши від нас його ім’я, люди подумають, що ми також чимось видатні. Це відчуття успішно працює як для організацій, так і для окремих людей, отож за останні півтори тисячі років політичні установи аж зі шкури пнуться, аби заявити про свою спорідненість із Римом — і байдуже, наскільки вона віддалена чи яка липова.

Рим — це ніби далеке свічадо, у якому намагаємося розгледіти власне віддзеркалення й переконатись у своєму статусі його наступників. Залежно від темпераменту цим свічадом кожен користується по-своєму. Хтось бачить себе в шоломі, зі списом та орлами, хтось — в оточенні військ зі зведеною для привітання рукою, ще хтось — серед підкорених племен, що стають перед ним навколішки, а дехто — в оточенні дівчат, поїдаючи виноград із грона. Упродовж усієї історії різні народи намагалися приміряти на себе образ Риму, щоб побачити, якою мірою він їм пасує. Декому він дуже пасував. Проте нікому так і не вдалося повторити його успіх цілком — ні Європейському Союзу, ані жодній іншій імперії-спадкоємиці. Ще ніхто не зміг повторити ідеал unus animus, una voluntas, unum consilium . Отже, частково наша мета полягає в тому, щоб розібратись у причинах цього. І починати тут слід із першого спадкоємця-мутанта Римської імперії — християнської церкви.

Церква виникла за часів імперії й від самого початку впевнено рухалась до влади. 330 року н. е. імператор Костянтин рушив до Босфору й заснував там нову столицю, назвавши її Новим Римом. Попри те що, як і місто на Тибрі, Константинополь стоїть на сімох пагорбах, важливішим є факт, що в ті часи слово «Рим» було беззаперечним показником влади.

Костянтин, як і решта ранніх християн, убачав у язичницькій імперії певну заготовку, предтечу нової, уже християнської імперії. Євсевій, біограф і придворний теолог Костянтина, стверджує, що призначенням Римської імперії було слугувати такою собі ракетою-носієм для християнства, щоб вивести нову релігію на орбіту. І хай телеологічність його аналізу можна оскаржити, та сенсу він не позбавлений.

Християнство набуло такого швидкого поширення, бо імперія вже мала спільний політичний простір, а також тому що інститут церкви легко наклався на установчу структуру Риму. У ролі одиниць місцевого управління імператор-поганин Діоклетіан заснував 101 єпископство. Для того, щоб перетворити їх на духовенські підрозділи, кожен з яких мав би власного єпископа, зостався лише один крок. Навіть у своїй язичницькій іпостасі Рим уже був релігійною імперією, громадян якої заохочували виказувати пошану його культу. Напередодні поголівного навернення в християнство головним культом імперії став Sol Invictus (культ непереможного сонця, головний храм якого відкрили 25 грудня), тож маючи на озброєнні зачатки монотеїзму, перевести цю культурно єдину територію на нову державну релігію вдалося доволі легко й швидко. Рим став центром християнства не тому, що там розіп’яли святого Петра, чи тому, що його могилу — ой, несподіванка! — знайшли на Ватиканському пагорбі. Просто Рим був найочевиднішим місцем для цього, бо ж християнська церква могла черпати силу з його назви. Тому й не дивно, що послідовники як романства, так і християнства вимагали, щоб їхні світи не мали географічних меж.

«Imperium sine fine dedi», — каже Юпітер римлянам у «Енеїді», що означає: «Я дав їм імперію без краю…» Це саме те, що бажало успадкувати християнство.