Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

13 квітня 1976 року, лише за дев’ять тижнів до італійських виборів, Кіссінджер публічно оголосив, що США «не вітатимуть» участі комуністів в італійському уряді, відповідно підтвердивши побоювання Берлінґуера.

Одним із перших рішень Брандта після вступу на посаду в 1969 році було перейменування «Міністерства із загальнонімецьких питань» у «Міністерство з питань внутрішньонімецьких відносин»: щоб угамувати занепокоєння східних німців, що Федеративна Республіка і надалі продовжуватиме наполягати на своєму законному праві говорити від імені всіх німців, та просигналізувати про готовність взаємодіяти з НДР як з окремим і сталим утворенням.

Через цю правову ілюзію, пов’язану також з емоційними питаннями, Християнсько-демократична партія спочатку не була схильна до підписання Основного договору 1973 року, який встановлював відносини зі Східною Німеччиною, а також продовжувала наполягати, що питання східних кордонів залишається відкритим, аж до 1990 року.

У 1973 році секретна служба Західної Німеччини отримала інформацію, що особистий помічник Брандта Ґюнтер Ґійом шпигував на користь Східної Німеччини. У квітні 1974 року він був заарештований, а наступного місяця Брандт подав у відставку з посади канцлера. Припущення, що ініціатором скандалу було керівництво НДР, що таким чином хотіло підважити владу Брандта, який став доволі популярним політиком з обох боків залізної завіси, не отримало достатнього підтвердження. Скандал спровокував, але не був основною причиною відставки Брандта, який уже давно думав залишити свій пост. У 1981 році Західна Німеччина обміняла Ґійома на свого агента, якого спіймали на території НДР. Ґійом став героєм у Східній Німеччині й навіть опублікував свої спогади. — Прим. наук. ред .

Від самого початку Ostpolitik особливу увага та привілеї надавали Volksdeutsche — німцям, які все ще жили поза межами німецьких кордонів, на сході чи на півдні. За походженням, сімейним або етнічним, такі люди мали право на повне громадянство, якщо їм вдавалося дістатися Федеративної Республіки. Сотні тисяч мешканців України, Росії, Румунії, Угорщини й інших країн раптом віднайшли своє німецьке коріння, яке вони з такими зусиллями заперечували протягом попереднього пів століття.

Першу «Гельсінську групу» заснували 12 травня 1976 року в Москві. До складу її перших одинадцяти членів увійшли Юрій Орлов, Олена Боннер та Анатолій Щаранський. Два роки по тому народилася Helsinki Watch — міжнародна парасолькова організація, створена спеціально для того, щоб робити публічною інформацію про порушення прав людини в державах — підписантах Гельсінських угод.

У 1977 році за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація та пропаганда» були засуджені Микола Руденко, Олексій Тихий, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович і Микола Матусевич. У 1979-му ув’язнили ще п’ятьох членів Української Гельсінської групи. — Прим. наук. ред.

Звичай наглядачів Макронісосу вибивати з комуністів розкаяння, а потім братися за тих, хто відмовлявся, був напрочуд подібним до практики румунських комуністів у в’язниці в Пітешті в ті самі роки, хоч і дещо гуманнішим. Див. Розділ 6.

У Греції, як і загалом у Європі, США спочатку очікували знайти друзів та союзників у лівому центрі грецького політичного спектра. Невдовзі, утім, вони звільнилися від цих ілюзій і переключилися на тісну та тривалу дружбу з націоналістами і правими військовими.

Це також дало поштовх появі впливового фільму Коста-Гавраса «Z», в основу сюжету якого лягла справа Ламбракіса.

В Іспанії і Латинській Америці державний військовий переворот чи заклик до нього. — Прим. пер.

Офіцери, більшість яких сформувалися у військових кадетських училищах за часів довоєнної диктатури Іоанніса Метаксаса, можливо, були не такими непопулярними, як припускали їхні закордонні критики. Але припущення про те, що вони користувалися прихильністю (і, здається, не тільки) Сполучених Штатів, було правильним. Те, що, по суті, було запізнілим продовженням грецької Громадянської війни 1940-х років, швидко стало вважатися останнім проявом європейської громадянської війни тривалістю в століття. Місце «Іспанії» як головного осередка поляризації політичних настроїв посіла «Греція».