Михайло Лукінюк: Обережно: міфи!

Та щонайвищими за рівнем майстерності були міфи, спрямовані на одурманення усього світового співтовариства, — і такі були, й успішно працювали на створення привабливого іміджу « країни Рад », за висловом С. Єфремова, « на світовому дурилюдстві заснованої ». Так, міф про «сите» життя українського селянства, запущений на потребу моменту в 1932–1933 рр., приховав таки від світової громадськості моторошний голодомор, штучно організований кремлівським керівництвом.

Отак і жила собі пересічна радянська людина в оманливо викривленому світі міражів, щедро обкурена задушливим ідеологічним чадом. З тим і вмирала, так і не спізнавши, що ж воно означає насправді « це солодке слово — “ свобода” », так і не зумівши вирватись із лабет потворної ідеології.

Тож завдяки кропіткій та послідовній «селекційній роботі» радянського керівництва більшість населення СРСР врешті–решт таки повірила у реальність навіюваних міфів. Ось як, зокрема, згадувала про це в телепередачі російського «ОРТ» (08.11.1995), присвяченій минулому радянського кіно, колишня учасниця «масовки» у зйомках 1948 р. кінострічки «Кубанские казаки», надзвичайно популярного у ті часи міфу про колгоспний «рай»: « Життя тоді було дуже важким, тож якби ще й у кіно показували таке саме — узагалі життя не було б. А так — ми вірили (о, ця незбагненна віра всупереч очевидному! Учасники зйомок « дивилися на муляжі чудових булок, соковитих яблук, їли принесену з дому кукурудзяну кашу » і — вірили, вірили, вірили... — М. Л. ), що таке життя можливе ».

Таким чином, велике плавання великого радянського народу у безмежному Океані Міфів почалося. Затуркані мандрівники ще не підозрювали, — хоча, відчувши на собі усю безжальність застосованих підготовчих заходів, могли й здогадуватися, — на поталу якій стихії віддають вони свої життя, які грізні випробування вже запланували для них «батьки–кормчі», готові на будь–які жертви заради успіху проголошеного курсу. При цьому в процесі «плавання» із потаємних нетрів величезного корабля імперії під претензійною назвою « Союз непорушний » [2] Широко розрекламований більшовицькою ідеологією цей «Союз», утворений шляхом грандіозного одурманення більшовиками широких людських мас і водночас небаченого за масштабами їх винищення, як і царська Росія, був державою панівного російського етносу (між іншим, світ одразу ж розкусив це, вперто називаючи нове імперське утворення не Радянським Союзом, а Росією — так само, як свого часу вперто не бажав перейти від узвичаєної назви «Московія» до свіжовинайденої «Росія»). Ну, а зведене в розряд канонічного твердження про його «непорушність», яке на певний час замінило колись не менш канонічну «єдинонеподільність», теж виявиться суціль міфічним, і, здавалося б, готовий за своєю мілітарною міццю протистояти усьому світові «великий, могугній», сам розпадеться, як пророчо передрікав Г. Федотов, «від саморозкладу своєї ідеї, від спротиву економічної стихії»... , немов із бездонного мішка витівника–ілюзіоніста, час від часу з’являтимуться нові міфи, все принадніші та сміливіші щодо обіцянок (чого вартий, наприклад, такий: « Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі !»). Однак це жодним чином не впливатиме на гнітючу непривабливість всуціль муляжної радянської дійсності...

Помандруємо безмежними просторами цього неперевершеного — куди там уславленим сімом чудесам світу! — витвору імперського генія й ми (не обмежуючись при цьому самим лише радянським періодом імперської міфотворчості), аби детальніше розгледіти бодай деякі з тих неповторних творінь.

Це чи не єдиний із запропонованих для розгляду міфів, що не може бути віднесеним на карб будь–якому із різновидів Російської імперії, оскільки він значно старший за неї. Тож і автори цього узвичаєного поголосу інші, однак стверджувати, що адепти останньої взагалі гребували використовувати його на свою користь, було б, певно, перебільшенням.

« В історії народів–варварів, яку нам викладають, — наголошує Б. Ребіндер у книзі (1993. — с. 6), яку він присвятив своїм нащадкам (« а також усім французам, які мають хоч краплину слов'янської крові та не мають знань, достатніх, щоб прочитати тексти, написані давньою слов'янською »), — нам показують варварів як безкультурних, злих і диких істот (саме таке значення цього слова й занесено до словників: так давні греки та римляни зневажливо називали чужоземців, що перебували на більш низькому рівні розвитку, і ще — темних, неосвічених, а також грубих та жорстоких людей. — М. Л. ), що не мали ані законів, ані релігії, ані храмів. Насправді ж, для цих народів були характерні тонке мислення і дуже цікаві обряди, проте предки цивілізованих народів зробили все, щоб знищити ці культури, а потім твердили, буцімто культури [у них] взагалі не існувало ...»