Михайло Лукінюк - Обережно - міфи!

На думку того ж І. Срезневського, оскільки « і до 988 р .» були на Русі християни — « і за княгині Ольги, і за Аскольда й Дира, і навіть раніше », — то, « отже, були й книги ». Причому, наголошує він, то були не лише « списки праць учителів слов'янських Костянтина й Мефодія та їх учнів... але й домашні руські, про що свідчить... оповідь самого Костянтина–філософа, який побачив у Корсуні руський переклад Євангелія та Псалтиря ще в ті часи, коли сам він не починавсвого подвигу освічення слов'ян ...» (Срезневский, 1903. — с. 29).

Докладніше ця обставина описана в «Моравсько–паннонському житії Костянтина і Мефодія», де, зокрема, йдеться про те, як до царя візантійського прийшли посли від хозарів (року 860) і просили, щоб той прислав до них « моужа книжна », котрий би навернув їх до істинної віри, бо євреї спонукають їх свою « віру і справу прийняти », а сарацини — « мир даючи й дари многі » — « схиляють до своєї віри ». Цар доручив цю справу філософу, зазначивши, що « ніхто інший не зможе цього достойно вчинити ». Той одразу ж вирушив у дорогу і, діставшись Корсуня, « знайшов тут євангеліє та псалтир, русьскими письменами писані », а також зустрів « чоловіка... який глаголив тою бесідою ». Кирило, приставши з ним до бесіди та приладнавшись до його мови, « став до своєї (солунської. — М. Л. ) мови прикладати знайдені письмена, наголоси і та приголосні... і вже невдовзі, навдивовижу багатьом, він почав читати [ ті руські письмена ] та говорити [ тою говіркою ]» (Труды... — 1930. — с. 11–12). А в редакціях так званої «Толковой Палеи» наведено ще таке: « І грамота руська явлена Богом дана в Корсуні Русину; від неї ж навчивсяфілософ Костянтин, оттуду сложив (тобто створивши на її основі свою абетку. — М. Л. ) написав [ книги ] руським гласом ...» [3] Ця «додаткова стаття до житія Кирила», як сказано у «Вступі» до «Матеріалів з історії виникнення найдавнішої слов’янської писемності» (Труды... — 1930. — с. IX), взята «із Хронографа 1394 р.». (Истрин, 1907. — с. 61).

Звертаючи у своїх « читаннях про давні руські літописи » увагу на те, що у «Повісті минулих літ» « є згадки про події не лише VII–VIII ст., а й більш ранніх, і ряд річних чисел починається в ній з 6360 (852) року », І. Срезневський зазначав (1903. — с. 31–34), що навіть коли вилучити ті з них, що могли бути « запозичені з візантійських і болгарських джерел », то й тоді там « залишиться доволі значне число подій, про які літописець міг дізнатися тільки з джерел домашніх (наприклад, « замітки погодні ». — М. Л. )». Від 860 до 1110 років, коли останній з низки літописців «Повісті» дописував її кінцівку, минуло два з половиною століття, тому « підтримувати [ усним ] переказом роки подій такого обширу часу пам'ять народна не могла », тим паче, що у літопис переважно вносилися описи подій, які стосувалися княжого, а не народного життя. А тому подібні « подробиці », наголошував Ізмаїл Іванович, « мали б згинути з пам'яті », і на потвердження цієї думки наводив цілу низку подібних подробиць, зокрема:

• «... В літо 6390 (882)... Олег... постановив варягам данину давати від Новагорода гривень 300 на рік ...»

• «... В літо 6392 (884) пішов Олег на сіверян... і наклав на них дань легку, і не дозволить їм Козарам данину платити ».

• «... В літо 6422 (914) пішов Ігор на деревлян і, перемігши їх, наклав на них данину більшу Олегової ».

• «... В літо 6454 (946) кладе (Ольга) на них (деревлян) данину тяжку: 2 частини данинийде Києву, а третя Вишгороду для Ольги (виділено І. С. — М. Л. )»...

А « якщо не згинули й занесені у літописи , — вважає І. Срезневський, — то занесені [ були ] у свій час ». Отже, доходить висновку цей відомий філолог–славіст, « були літописи дуже давні, дуже близькі до часу подій, переказ яких можна вважати вірогідним ».

Упевнені в цьому й сучасні дослідники, зокрема й відомий український лінгвіст Г. Півторак (1995. — с. 136): «... найдавніші писемні пам'ятки, які дійшли до нас, датуються аж другою половиною XI ст. Ні з X, ні з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел до нас не надійшло, хоч вони, напевне, були ». « Що ж до XI ст. , — радить директор Інституту мовознавства ім. О. Потебні академік НАН України В. Русанівський (1996. — с. 254), — то слід прислухатися ще й до думки М. Грушевського, який твердив, що найдавніші українські рукописи свідомо нищилисяв часи нівеляції українського культурного життя ...» І не тільки українські: як наголошує кандидат історичних наук Ю. Зінченко (1994), « у 1883 р. з усієї території колишнього Кримського Ханства було зібрано величезну кількість книг та рукописів, що залишилися після завоювання Росією Криму, які були спалені ». Не відставала від своєї попередниці й більшовицька імперія: « у 1928 р., під гаслом боротьби з кримськотатарським буржуазним націоналізмом, були зібрані, тепер вже повністю, всі давні рукописи, що дивом збереглися, і нові книги, видрукувані кримськотатарською мовою, і спалені ». І такий вандалізм, з імперської точки зору, був цілком закономірним, — попри фізичне винищення поневолених народів, завойовники не менше дбали й про нищення духовне, — саме тому неграмотність і була насаджувана самим російським урядом.