Михайло Лукінюк: Обережно: міфи!

[Сталіну смерть Кірова створила сприятливі умови, аби ще раз « обрушитися на своїх ворогів та можливих суперників ». Відлуння тих репресій не обминуло й Україну (Боротьба... — 1995. — с. 553): « використовуючи факт убивства, НКВС розстріляв сотні українських діячів, серед них таких письменників, як О. Близько, Г. Косинка, К Буревій, А. Крушельницький з двома синами (один поет), Д. Фальківський та ін. Сотні інших заслано ( наприклад, письменники В. Підмогильний, П. Филипович, М. Йогансен, Є. Плужник, О. Слісаренко, М. Ірчан та багато інших )», уже невдовзі переважну більшість їх було знищено.]

Так само нині декому аж слина котиться при думці, які блискучі перспективи, мовляв, мали б відкритися перед Російською імперією, якби не « прийшли більшовики й розграбували Росію ». Ніби вони були привезені в обозі із Занзібару, а не були цілком логічним виплодком неосвіченості й деспотії, що віками панували в Росії. « Ні , — заперечує їм персонаж із книги свідка тієї « ери підлабузництва, підглядання і наклепників... віри у все, що наказано, і зневіри у всьому » Є. Габриловича (1996. — с. 312), — все, що ми пережили після Сімнадцятого, — це найнормальніший, рідний хід нашої Історії. І не треба напускати туману! Більшовизм — це наше, природне, близьке, істинно російське ...»

Достатньо було і витворів значно вищого — загальнодержавного — значення, які призначалися всім громадянам СРСР, незалежно від їх професії, статі, віку. До таких, безперечно, слід віднести надзвичайно укорінений у свідомості міф про незмінно хороших та розумних «наших» і незмінно поганих чи дуже поганих «їхніх», як і про « найлюдянішу людину », яка і після смерті залишалася « живішою за всіх живих », або про єдину у світі країну, « де так вільно дихається всім », а чи про суворого та незмінно справедливого « батька всіх народів », який, як любить і нині дехто наголошувати, щорічно « хоча б на 2–3 копійки, та все ж знижував ціни ».

При цьому реальна ціна, якою це досягалося, зокрема й те, що чи не половина працездатного населення країни заради цього працювала за колючим дротом практично задарма, дивним чином не усвідомлювалось рештою громадян, котрі поки що перебували з «цього боку» дротяної загороди. Тож навіть представники високоосвічених верств, — а за дротами опинилися цілі інститути, конструкторські бюро тощо, — отримуючи за свій труд, зазначає, наприклад, у книзі «Золото партії...» І. Бунич (1994. — с. 122–123), « як привілей ненормований хліб і півсклянки сметани », не ремствували і не обурювалися, навпаки, « цінували свої привілеї... В'язень Туполєв створював нові, небачені за дальністю польоту літаки... а в'язень Корольов уже розробляв ракетну техніку... І вони були задоволені, бо мільйони інших в'язнів трудилися в шахтах, на рудниках і в копальнях за “пайку”, яка могла підтримати сили лише впродовж двох тижнів, ще не розуміючи, що їхня смерть запланована так само, як і їхня двотижнева праця, коли на зміну їм прийдуть інші в’язні ...» Так кувалися майбутні «будівники комунізму», творилася «нова людина» — людина–гвинтик, в якої людське заміщувалося так званими « інтересами партії і держави » [1] Як наголосив уже після розпаду СРСР у інтерв’ю московському «Дому и Отечеству» популярний радянський кіноактор Г. Жженов, який мав гірку нагоду достеменно — упродовж 17 років! — ознайомитися з усіма принадами радянського «раю» також і з протилежного боку колючого дроту, то була «система держстраху та держжаху («про те, що таке російський страх, його вага і значення у Історії, — зазначає у згаданій книзі Є. Габрилович, — може оповісти кожен, хто не спав ночами, жахаючись кожної машини, яка, проїжджаючи, раптом пригальмовувала коло під'їзду...» — М. Л. )». Наріжними каменями тієї «системи» були «зло, лицемірство, грандіозна брехня». Між іншим, необхідність використання брехні для «торжества» комуносоціал істичного ладу передбачав ще перший фундатор цієї «ідеальної» держави, давньогрецький філософ Платон (1971. — с. 169). «Вже кому–кому, — зазначав він, — а правителям держави слід використовувати брехню як проти ворога, так і ради своїх громадян — на користь своїй державі», але «решті громадян» — у жодному разі! .

Навіть важко собі уявити, якою величезною мала бути справжня сила того дурману, аби цілі народи, що мали славну історію і героїчне минуле, покірливо, ніби перебуваючи в гіпнотичному заціпенінні, дозволяли творити над собою наругу, подібної якій ще не бачив світ! Так само вівці, щільно збившись докупи, перелякано спостерігають, як невблаганні пастухи по одній чи по декілька одразу виривають їх із гурту під безжальні ножі, однак не виявляють при цьому жодних спроб вивільнитися. Цей успішно культивований більшовицькою владою вірус повної покори був страшнішим за СНІД, оскільки призводив до повної втрати людьми відчуття власної гідності, до цілковитого пригнічення прагнення свободи, притлумлення сили волі до щонайменшого спротиву державному насиллю і, зрештою, призводив до зомбування широких мас на беззаперечне сприйняття ролі безликого «гвинтика» — аж до покірної готовності на самопожертву в ім’я облудних « ідеалів соціалізму »...