Михайло Лукінюк: Обережно: міфи!

З такою ж брутальністю і на такому ж підмурку художніх фантазій «ліпився» й міф про «Молоду гвардію ». «У Краснодоні , — пишуть автори солідної монографії «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны» (1976. — с. 370), — бойові групи «Молодої гвардії» знищували фашистських солдатів і офіцерів, звільняли військовополонених, здійснювали диверсії на підприємствах ...» А насправді, наголошує досліджувач цієї вигадки Е. Шур (1999), якому « Центральний архів ФСБ (Федеральна служба безпеки Росії, правонаступниця колишнього ВЧК–НКВС–МДБ–КДБ СРСР. — М. Л. ) надав можливість вивчити... двадцять вісім томів матеріалів слідства зі звинувачення поліцаїв та німецьких жандармів у розправі над підпільною організацією “Молода гвардія”, об’єднаних у «Справу № 20056», « такої підпільної молодіжної організації, про яку ми знаємо з дитинства, у Краснодоні не було ».

Не дивно, що у дослідника виникло цілком закономірне запитання: « Звідки ж узявся міф про величезну, розгалужену, надзвичайно загрозливу для німців підпільну організацію ?» Як засвідчили матеріали згаданої «Справи», все почалося з банального пограбування у ніч з 25 на 26 грудня 1942 року німецької автомашини з новорічними подарунками для німецьких солдатів та офіцерів. Поліція почала приховане прочісування місцевого базару, сподіваючись, що поцуплені з вантажівки кілька коробок сигарет злодії намагатимуться продати. І не помилилася — почалися перші арешти серед молоді. Залякані арештанти називали все нові й нові прізвища « незадоволених новим порядком ». Так, О. Лядська (жодного стосунку до «сигаретної справи» Ольга не мала й була заарештована « цілком випадково »), яку « слідчий Захаров пообіцяв повісити на базарі » тільки за те, що у невідправленому листі, знайденому під скатертиною, вона писала про своє небажання « їхати до Німеччини у « РАБСТВО » (саме так: у лапках і великими буквами), дізнавшись від слідчого, що поліція затримала Т. Мащенко, саме на неї й вказала як на « неблагонадійну ». Тим часом, називаючи Мащенко, яку на той час він уже відпустив, слідчий просто « схитрував ». Упіймавшись на цю вудочку, Лядська « назвала ще пару прізвищ — тих, кого пам'ятала по активній комсомольській роботі ще до війни і які жодним чином не були причетні до “Молодої гвардії” », зокрема Козирева, Третьякевича, Ніколаєнка (« і ще вісімдесят осіб », додає Е. Шур). У свою чергу, « Третьякевич виказав Шевцову », а далі « почав називати “молодогвардійців” цілими селищами » — це вже явно «тягло» на організацію. Керівництво краснодонської поліції так і доповіло наверх, зметикувавши, що « розкрити рядове пограбування куди як менш важливо, ніж цілу підпільну організацію ».

Тож суперечка — а вона продовжувалася в СРСР не одне десятиліття — про те, « чим справжня історія “Молодої гвардії” відрізняється від написаної Фадеєвим », як з’ясувалося, була позбавлена будь–якого сенсу: матеріали «Справи № 20056» незаперечно доводять, що « у книзі було прикрашене не життя, а вже створений до письменника міф ». Таким чином, наголошує дослідник, легендарну підпільну організацію « вигадали двічі. Спочатку в краснодонській поліції. Потім Олександр Фадеєв ». Та останній, коли його запитували, « чим насправді займалася “Молода гвардія” », і не приховував, що « писав роман, а не історію ». Тим часом підпілля на Сході України й справді діяло, однак організували його зовсім не ті « наставники–комуністи », яких Фадеєв « у 1951 році на наполягання ЦК увів до своєї книги ».

Але хіба « істинних арійців », чи то пак справжніх більшовиків, могли зупинити чи бодай змусити завагатися подібні «дрібниці»! Широкомасштабне продукування брехливих, облудних ідеологічних «казок» в СРСР не припинялося ні на мить, «запудрюючи» мізки не одному поколінню « юної зміни ». А на дорослих трударів чекали передбачливо заготовлені міфи про «рекорди» Олексія Стаханова « сотоварищи », про численних героїв постійної « битви за урожай » тощо.

Ну, а самому « авангардові робітничого класу » постсталінського періоду аж дух перехоплювало від нібито втрачених перспектив сподіваного розвою радянської і партійної «демократії», коли замість диктатора Сталіна мало не прийшов (вважалося, що коли б не горезвісна Сталінська підступність, то перебіг подій на XVII з’їзді ВКП(б) неминуче мав би ознаменуватися перемогою «здорових» сил партії) « улюбленець партії » С. Кіров, « злодійськи вбитий » 1 грудня 1934 р. Тож всі наступні «Перші» та «Генеральні» — задля власної вигоди — дбайливо творили з нього образ «справжнього більшовика», що загинув на бойовому посту. Насправді ж, як пояснює у своїх спогадах П. Судоплатов (1994. — с. 22–25), у 30–ті роки відповідальний працівник НКВС, наближений до Берії (цей мелітопольський хлопець, що, долаючи шлях до генерала держбезпеки, особисто вбив полковника Коновальця та підготував ще чимало вбивств, зокрема Троцького та генерала УПА Шухевича, а потім, як мовиться, від дзвінка до дзвінка відбув п’ятнадцятилітнє ув’язнення за нібито участь у « змові Берії », безперечно, знав правду стосовно багатьох кремлівських таємниць), « Кірова було вбито... рядовим співробітником одного з ленінградських райкомів партії Леонідом Ніколаєвим », дружина якого була однією з численних « подружок » Кірова. До того ж Кіров не становив жодної альтернативи Сталіну, навпаки, « він був одним із важливих компонентів сталінської системи — непохитним сталінцем, що відігравав активну роль у розгромі партійної опозиції ».